Дубовий Іван Наумович

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук
Дубовий Іван Наумович
Народження 24.9.1896(12)
Смерть 29.7.1938
Шаблон:Wikidata/p119
Шаблон:Wikidata/p856
Шаблон:Wikidata/p373

Іван Наумович Дубовий (нар. 12 (24) 1896(18960924) - пом. 29 липня 1938) — український радянський військовий діяч, командарм другого рангу. Репресований і розстріляний.

Ранні роки

Народився Іван Дубовий на хуторі Чмирівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині Черкаська область, Чигиринський район) у родині селянина. Вихідці того краю поповнювали лави пролетаріату Донбасу та Криворіжжя. Тому в деяких біографічних нарисах указано на його пролетарське походження. І справді — його батько Наум Іпатійович уже на початку XX-го століття працював на шахтах Юзівки. Тому юнацькі роки Дубового минули на Донеччині; з нею пов'язана його діяльність і в пізніші часи.

Перша світова війна

За часів Першої світової (з листопада 1916 р.) служив у царській армії — у 30-му Сибірському стрілецькому полку. У спогадах Микити Хрущова згадувано — 1917 року Дубовий закінчив школу прапорщиків. З «Історії походів та бойових дій…» відомо, що ця подія сталася в Іркутську після Лютневої революції. Уже тоді Іван Дубовий став червоногвардійцем і виступив разом з однодумцями проти юнкерів тієї школи. Але додаткової інформації про те, яким чином він опинився в Сибіру, немає. Улітку 1917 року він вступає до лав РСДРП(б).

Революція

Після Жовтневого заколоту знову опиняється на Донбасі, де на початку 1918 року організовує червоногвардійські загони; один із них Дубовий і очолює в Бахмуті. Досить швидко робить військову кар'єру: з березня 1918 обіймає посаду воєнкома (військового комісара), потім — коменданта, і нарешті — начальника зв'язку Центрального штабу Червоної гвардії Донбасу.

З Царицина в Україну

З літа 1918 року, коли більшовики втратили владу на Донбасі, Іван Дубовий у складі червоногвардійських загонів бере участь в обороні Царицина (нині — Волгоград). У жовтні того самого року стає заступником начальника штабу 10-ї армії, що входила до Південного фронту РСЧА (командувач — Ситін П.П., члени РВР — Сталін Й.В., Ворошилов К.Є. та Минін С.К.). Треба зазначити: ситуація на Південному фронті склалася так, що Ситіна було фактично відсторонено від справ, а його обов'язки виконував Ворошилов — командувач 10-ї армії. І тільки за втручання ЦК РСП(б) Сталіна та Миніна відкликано з Царицина, а Ворошилова, що з ним Дубовий був у досить дружніх стосунках, переведено на посаду начштабу 1-ї кавалерійської дивізії.

Наприкінці 1918 року закінчилось перебування Ворошилова на берегах Волги — він отримав посаду наркома з внутрішніх справ України. Так само в Україну пролягли й дороги Івана Дубового. На початку 1919 року «побратими» по обороні Царицина, що їх доля занесла на різні посади, дістали серед українських військових назву — «царичани».

В Україні

7 лютого 1919 року нарком з військових справ України Межлаук В. І. видав наказ № 18, згідно з яким окружним військовим комісаром Київського округа призначено Мацилецького С. К., а його заступником — Дубового І. Н., який незадовго до того став до виконання такої ж посади в Харьківському окружному військовому комісаріаті. Проте в зв'язку зі змінами в строях Українського фронту та формуванням Групи військ київського напрямку Мацилецький з 17 лютого очолює групу, а Дубовий стає його заступником.

Після створення так званої Першої української радянської армії обіймає посаду начальника штаба, з кінця травня тимчасово (фактично — до кінця червня) виконує обов'язки командувача армії. Коли гра в Першу українську радянську армію припинилася, влившись до 12-ї армії Західного фронту РККА, Івана Дубового призначають командиром 44-ї дивізії, створеної з 3-ї прикордонної російської армії. Дивізія до того зазнала втрат та була дуже малочисельною. Після підсилення її потужнішою 1-ю українською радянською, нове утворення очолює Щорс, а Дубовий - заступник.

Смерть Щорса 30 серпня 1919 року стала тією датою, коли Дубовий очолив 44-у дивізію. Щоправда, з невеликою перервою: від 10 вересня до 23 жовтня[1], — допоки тривало слідство обставин загибелі Щорса. Але лишався Дубовий на цій посаді аж до січня 1922 року (за іншими джерелами — до 1924). Під його керівництвом дивізія воювала з "білополяками" та Денікіним.

Військова кар'єра

Заслуги Дубового в часи війни не лишились поза увагою керівництва окупаційних військ РККА: з 1924 року він обіймає посаду командира 14-го корпуса армії більшовицької Росії, що квартирував поблизу Києва та в Чернігові. На той час корпус складався з 7-ї Чернігівської, 45-ї Волинської та 46-ї стрілецьких дивізій.

У 1926 році закінчив курси підвищення кваліфікації вищого командного складу, а в 1927 році виїжджає до Німеччини на двомісячне стажування у військах рейхсвера. З 1929 року — помічник, а з 1934 — заступник командувача військами Українського військового округа. За час роботи на цій посади його повторно відряджено до Німеччини, де Дубовий надалі знайомився з новинками озброєння, стратегії, тактики (1933).

З 1935 року — командувач військ Харківського військового округа, член Військової ради при наркоматі оборони СРСР, командарм 2-го рангу. Автор книжки «Мої спогади про Щорса», Київ, 1935.

Арешт і страта

Заарештувала Дубового 20 серпня 1937 року група НКВД СРСР нібито через необережне слово на захист підданих репресіям своїх колег бойовиків-комуністів. За вироком Військової колегії Найвищого суду СРСР від 28 липня 1938 Дубового вбито в харківській тюрмі НКВД. Родину переміщено в концтабори ГУЛАГ СРСР.

Реабілітували Дубового самі комуністи 14 липня 1956 року.

Нагороди

Сім'я та родичі

Батько — Дубовий Наум Іпатійович, дружина — Чередник Ніна Дмитрівна.

Рідний племінник — Дубовий Петро Антонович (1911–1969), командир партизанського загону, що в роки Другої світової війни базувався в Холодному Яру.

Пам'ять

На початку 90-х років XX століття на батьківщині встановлено пам'ятник.

Виноски

  1. Наказ військам 12 армії № 180, § 1. РДВА/ЦГАСА, ф. 197, оп. 3, сп. 593, арк. 24.
  2. За перехід з Осокорків на Печерськ по тонкому льоду Дніпра та штурм Києва 15 грудня 1919 року. Такою самою нагородою відзначено й рибалку Олексієнка (по документам Алексєєва) Петра Карловича († 1920), що був провідником 389-го Богунського полку в цій операції.

Джерела та література

Посилання



Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.