Куншаг. Післятурецький період

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук
Язигія-Ясшаг (ліловим кольором) у XVIII ст. у складі Габсбургського Королівства Угорщини

Турецька агресія, яка відбулася на початку XVI ст., забрала життя мільйонів угорців, не пожаліла вона і ясів і кунів. Особливо сильно була спустошена область Кішкуншаг, де майже не залишилося жителів. Після вигнання турків сюди в першій половині XVIІІ ст. поряд з кунами стали переселятися і яси з Ясшагу. Переселення ясів продовжувалося і в наступний період. У результаті в Кішкуншагу облаштувалося понад 40 тис. ясів, які населяють нині десять великих сіл (міст) і безліч хуторів. Селища ці відомі під такими назвами: Кішкундорожма (1717 р. заснування), Кішкунмайша (1743 р), Кішкунфеледьгаза (1743 р), 1852 — 1880 рр. заснування: Керекадьхаза, Лайошміже, Ладоньбене, Язкараене, Кочшер, Кара, Яссентласло[1].

До кінця XVI — початку XVIІ ст. завершилося феодальне закріпачення угорських селян. Але в Ясшагу великого землеволодіння не було, яси залишалися особисто вільними, що і відображено в документах („szabad kun“, „szabad jasz“). У цьому чималу роль зіграли їхні привілеї — яси постачали уряду воїнів. У грамотах вони нерідко іменуються „шляхетними ясами“. Але 11 січня 1702 р. ці королівські пільги були втрачені: Ясшаг і обидва Куншаги (Великий і Малий) були продані імператором Ліпотом Тевтонскому лицарському ордену за 500000 рейнських форинтів. Почалася тривала боротьба ясів і кунів за свободу і повернення привілеїв.

В 1703 р. в Угорщині спалахнула національно-визвольна війна проти австрійського панування під керівництвом Ференца Ракоці. Природно, що волелюбні яси і куни взяли в ній активну участь. Не обмежуючись виплатою великого річного податку, управління Тевтонського ордену хотіло запровадити в Яскуншагу велике поміщицьке господарство і насадити тут насильно феодальні відносини. Яси і куни, що посилалися на минулі свободи і давні привілеї та бажали звільнитися від тяжких повинностей, одними з перших приєдналися до повстання Ракоці. Військові загони ясів і кунів брали участь у боротьбі до її закінчення, а Ясшаг став найважливішим військово-операційним базисом визвольного руху. Яскуншаг, що посідав розвинене сільське господарство, слугував джерелом постачання армії Ракоці. У свою чергу Ракоці спеціальним указом повернув ясам і кунам їхні привілеї, але зобов'язав кожного мешканця Яскуншагу, здатного носити зброю, брати участь у повстанні.

У 1711 р. повстання під проводом Ракоці закінчилося поразкою. Ясшаг був зайнятий іноземними військами, були відновлені органи управління Тевтонського ордену, почалося відновлення поміщицького землеволодіння. На цьому тлі спостерігається деяке зростання селянських господарств і посилення селянського стану. Але яси і куни зібрали необхідну суму і, прийнявши на себе зобов'язання виставляти 1000 кавалеристів в королівські війська, 1745 р внесли цей викуп імператриці Марії-Терезії, повернувши колишні свободу і привілеї. Виплата Марії-Терезії величезним тягарем лягла на економіку Ясшагу і загальмувала його розвиток. Розповідають, що від такої непосильної плати господарство ясів довго не могло оговтатися. Цій події присвячений пам'ятник в міському саду Ясберені, на якому напис свідчить, що яси відкупилися від німецького магната. Незважаючи на те, що всі яси були визнані юридично рівноправними, фактична різниця між багатою соціальної верхівкою — „капітанами“ і рядовою масою стала ще помітнішою[2].

Припинення внутрішніх війн на початку XVIІІ ст. створило передумови для відновлення господарства, почалася обробка пустуючих земель і економічне освоєння земель Угорщини. У зв'язку з посиленням феодальної експлуатації в північних і західних комітатах почався масовий відхід селян у південні райони, що вимагали робочої сили. На тлі цих соціально-економічних процесів починається відтік яського населення у південніші райони країни. Чимало яських родин розселяється в районах міст Кечкемет, Кішкунфеледьгаза, Кунсентмартон та інших. Прикладом такого досить далекого переселення і освіти хуторів-таньа може бути село Лайошміже недалеко від Кечкемета, у XVIII—XIX ст. колишнє володіння міста Ясберень. Степ в околицях Лайошміже використовувався для випасу худоби. У 1745 р. два яські селища — Ясфенісару і Ясалшосентдьйордь — викупили у поміщика Фельдварі степ Кара на правому березі Тиси, а жителі с. Ясалшосентдьйордь крім того володіли віддаленій степом Кішсаллаша між Кішкунфеледьгаза і Чонград. Під час весняного вигону худоби стада, що просувалися в Кішсаллаш, мали зупинку і відпочинок у степу Кара[3].

За новим переписом (1784—1787 рр.), чисельність жителів майже у всіх яських селах різко збільшилася, що пояснюється не тільки природним приростом, але і припливом вихідців з інших регіонів, осіданням після вигнання турків, чималим числом залишилися турецьких ремісників — мідників, чув'ячників, кравців, що увійшли до цехових об'єднань Ясшагу. Характерно, що, за тим самим переписом, ремісники, помилково іменовані тут містянами, в цілому становили велику кількість серед населення великих яських поселень: у Ясберені — 1110 осіб, у Ясароксаллаші — 507, Ясапаті — 402, Ясдожі — 143 і т. д.[4].

Кавалерійський полк з яських воїнів (2500 чоловік) бився під прапором Кошута в революції 1848 — +1849 рр. Деякий час штаб Кошута розташовувався в головному місті ясів. В один із передреволюційних років гостював тут і національний герой Угорщини, поет Шандор Петефі, який присвятив місту Ясберень і його мешканцям один зі своїх чудових віршів[5]. Після скасування яскунських привілеїв у 18481849 рр. почався процес поділу земель Куншагу, що супроводжувався переселенням мешканців Ясшагу на новопридбані землі з використанням їх під землеробство[3].

Дуже великою подією для всіх угорців стало будівництво охоплюючої різні регіони країни залізниці, особливо інтенсивне з середини XIX ст. і до початку Першої світової війни. Перша залізниця пройшла по Сольнокській області ще в 1847 р., а головний шлях Сольнок-Дебрецен був відкритий у 1857 р. У 18801890 рр. була побудована ціла мережа залізниць місцевого значення. Однак залізнична мережа обійшла стороною більшу частину яських поселень, як і багатьох кунських. Область Ясшаг із її центром Ясберень залишилася осторонь від цієї магістралі на кілька десятків кілометрів, що не могло не викликати занепаду її колишньої могутності, змінити її самоврядування. Прагнення ясів і кунів здійснити своїми засобами будівництво залізниць на їхніх територіях у необхідних масштабах не мало успіху, на що вказували і деякі угорські вчені: „Звиклі до вільних стосунків виробництва товарів і торгівлі, — писав Геза Чех, — яскуни хоча і підключилися до будівництва залізниць, однак через брак капіталу виявилися нездатними побудувати густу і відповідну їхнім інтересам мережу залізниць. Їхніх грошових капіталів вистачило тільки на те, щоб побудувати короткі залізничні гілки, що підходили до головних залізничних магістралей (Ясапаті-Уйсас і Мезотур-Туркеве), або ж підключитися до підприємництва великих поміщиків, які й фінансували це починання. Будівництво місцевої залізниці Мезотур-Туркеве є прикладом крайньої самопожертви з боку населення“. Відкриття в Яскуншагу залізниць дало змогу розвинути його зв'язки з іншими регіонами країни, підняти сільське господарство, торгівлю, кустарні (цехові) промисли, що мали давні традиції, особливо в Ясшагу.

В 1867 р. Яскунський троїстий союз був скасований. Яси і куни позбулися одного з важливих своїх привілеїв — територіального самоврядування. Тепер Ясшаг і Надькуншаг були включені до складу Сольнокської області, а Кишкуншаг — Пештської. Ясберень як адміністративний і торговельний центр Яскуншагу втратив своє колишнє значення і, не маючи матеріальної підтримки, поступово занепав[6].

Багато ясів, не маючи засобів до існування, тинялися зі своїми візками в пошуках заробітку, працювали землекопами на залізничних будівництвах, прокладали зрошувальні та обвідні канали. Ще на початку ХХ ст. селяни, шукаючи шляхів виходу з-під соціального і економічного гніту, стали об'єднуватися, домагаючись поліпшення свого становища. В 1910 р. в Ясшагу був створений революційний комітет робітників і селян, який виступав за соціальну справедливість. Він видавав журнал „Ясберень“, у якому друкувалися статті, спрямовані проти Першої світової війни, через що він був закритий у 1915 р. Яси, що опинилися в Росії у складі бригади інтернаціоналістів, активно підтримали большевицьку революцію. У період угорської демократичної революції (1918 р.) Ясшаг вважався одним із перших регіонів, де були створені робітничо-селянські ради[6].

Після закінчення Другої світової війни, при соціалістичному режимі в яскуншагському регіоні було побудовано найбільше число залізниць. Тоді ж стало можливим провести залізничну гілку до центру Ясшага — Ясберені. Почала розвиватися сучасна промисловість. Був збудований холодильний комбінат ім. Лела, на якому трудився багатотисячний колектив[7].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 24.
  2. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 135—136; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 117.
  3. 3,0 3,1 Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 140.
  4. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 43.
  5. Магометов А. Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1981. — С. 33.
  6. 6,0 6,1 Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 122.
  7. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 121—122.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.