Рання історія іранських племен у Паннонії

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук
Ясшаг

Рання історія іранських племен у Паннонії. Контакти аланів з угорцями мають давню історію. Глибокі історико-культурні зв'язки між територією сучасної Угорщини і Південно-Східною Європою — Північним Кавказом намітилися вже за доби бронзи — раннього заліза (II тис. до н. е.). Культури епохи раннього заліза Угорщини зазнали, як це визнано в науковій літературі, впливу синхронних культур Північного Кавказу. За посередництва племен Північного Причорномор'я і Молдови ці зв'язки стали особливо активними в VIII — VI ст. до н. е., коли на Північному Кавказі квітнула яскрава кобанська культура, що базувалася на місцевій традиції металовиробництва, а в Центральній Європі склалася не менш видатна гальштатська культура. Взаємопроникнення елементів цих бронзових культур показано в дослідженнях угорських і російських археологів[1]. Багато з них вважають, що кобанська культура була створена індо-іранцями (аріями) або просто іранцями[2].

У VI — III століття до н.е. на території Східної Європи набувають поширення предмети, цілком типові для культури скіфів — іраномовних рухливих номадів, що кочували в степах Північного Причорномор'я. На угорській рівнині Альфельд з'являються скіфські кургани з окремими кінськими похованнями — Тепіоселе, Гевеш, Сентеш-Векерзуг, Артанд, але скіфське вторгнення не призвело до зміни населення, про що свідчить збережена спадкоємність культурних традицій місцевих племен. Зі скіфами була пов'язана наступна хвиля проникнення іраномовних етнічних елементів в Угорщину[3].

На межі нашої ери на території сучасної Угорщині виникла римська провінція Паннонія, що включала в себе також північні області східної Хорватії, частково, Словенії і Сербії і східні області Австрії. Паннонія мала величезне військово-стратегічне значення для Рима, входячи в його лімес — захисну буферну зону уздовж північно-східного кордону Імперії і призначену насамперед для відбиття східних кочівників. Лімес, укріплений системою фортець з гарнізонами, відділив римський світ від варварського.

З останнім пов'язане подальше проникнення давніх іранців в Паннонію. У середині I ст. н. е. в межиріччі Дунаю і Тиси з'явилося сарматське плем'я язигів, потіснивши даків. Незабаром весь Альфельд аж до нинішньої південної межі Угорщини опинився в руках язигів. У 1943 р. на березі озера Фехер експедиція Сегедського університету розкопала поселення I-II ст., приписуване вченими язигам. Ними були відкриті підвалини трикутної в плані невеликої будівлі, викладені кам'яними плитами. Археологи зближують цю цікаву споруду з очеретяними «юртами» угорських пастухів — «kontyos kunyho», що дожили в Альфельді до XX ст., що видається цілком припустимим в умовах кочового пастушого побуту, який відзначався певною консервативністю. За Яношем Харматтою, з кінця II ст. для сарматів Угорщини настав новий період, який відрізнявся в матеріальній культурі від більш раннього появою металевих предметів і типів перлового намиста, доти невідомих у Карпатському басейні. Найближчі аналогії цим предметам дає Ольвія — антична колонія на Бузькому лимані, що входила в римську провінцію Мезія. Це наводить на думку, що головною базою чорноморської торгівлі язигів, які не втратили зв'язку з Північним Причорномор'ям, була саме Ольвія[4].

На початку II ст. коло східних кордонів Дакії з'явилося інше сарматське плем'я — роксолани (іран. 'світлі алани') . Роксолани були відокремлені від язигів даками, але римський імператор Марк Аврелій після закінчення Маркоманських воєн дозволив язигами зсилатися зі своїми одноплемінниками роксоланами через територію Дакії. Мабуть, цією обставиною і пояснюється спрямування східних зв'язків язигів на Ольвію, яка в II-III ст. перебувала в оточенні роксоланів. За висновком Яноша Харматти, до III ст. роксоланів потрібно вважати головним фактором на території Північно-Західного Причорномор'я. Він же відзначає появу в сарматських похованнях Угорщини з кінця III ст. роксоланських рис (панцирі з кістяних лусочок, невідомі язигам довгі мечі). Отже, до кінця III ст. роксолани з'явилися в Паннонії, очевидно, зрушені на захід вторгненням готів. Вдерлися великі маси роксоланів, які, об'єднавшись із язигами, стали головною небезпекою для Риму. У III ст. лімес Нижньої Паннонії отримав навіть назву «сарматського берега» і займав лівобережжя Дунаю від Естергома до Костолаца в сучасній Сербії. У 70-х роках III ст. сармати беруть участь у війні проти Риму разом з германським плем'ям вандалів; зазнавши поразки, вони беруть участь у тріумфі Авреліана. В особі роксолан іраномовні алани в Паннонії фіксуються з III ст., а акумуляція східних кочівників тут, особливо в східній і південній частинах, посилюється. Дослідники вбачають у роксоланах одне з аланських племен, які увійшли до складу аланського племінного об'єднання[5].

Присутність сармато-ранньоаланського населення на території Альфельда підтверджується їхніми археологічними пам'ятками, які отримали розробку в працях угорських учених. Вони представлені головним чином могильниками — такими, як Якабсаллаш, Сентеш-Кіштеке, Яношсаллаш, Монор, Фелшейож, Чонград-Венделхалом, Дебрецен, Ясалшосентдьйордь, Хортобадь та ін. Сарматська матеріальна культура, принесена з Північного Причорномор'я, зазнала впливу з боку культури кельтів, даків і римлян. Група поховань IV — першої половини V ст., на думку вчених, в етнічному відношенні цілком може бути аланською.

Близько середини IV ст. на Альфельді осіла нова група сарматів, що прийшли з районів на схід від Карпат, тобто з території України. Відтоді язиги і роксолани в джерелах більше не згадуються, і в них починають фігурувати сармати-аргараганти і сармати-ліміганти (що, мабуть, підпорядкували старе сарматське населення).

У 372 році кочовики-гуни вдерлися в землі аланів-танаїтів, що жили в Нижньому Подонні. Алани були розбиті і вступили в спілку з гунами, а потім спільно з ними напали на готів. Рятуючись від гунів, вестготи переселилися в межі Римської імперії, а незабаром на Нижньому Дунаї з'явилися переслідуючі готів гуни зі своїми союзниками аланами. Нова хвиля сармато-аланських переселенців, ймовірно, об'єдналася з більш раннім сарматським населенням Паннонії і утворила тут значний етнічний масив. Так, у 376 р., почався 50-річний період панування гунів у Паннонії. В 378 р гуни і алани були вже на р. Тиса. В 380 р. імператор Граціан поселяє частину готів і аланів на правах федератів у Південній Паннонії; вождями аланів Йордан називає Алафея і Сафрака. За оцінкою вчених, аланів у групі Сафрака було до 20 тисяч воїнів. Це була значна маса населення (з урахуванням родин). За словами римського панегіриста Паката (391 р.), колишній ворог Риму «наповнив міста Паннонії… Гот, гун, алан стали до лав військ, змінювалися на варті, боялися виявитися несправними по службі».

Імператор Граціан розселив аланів Сафрака у південній частині Паннонії, неподалік від Савії; пізніше алани під керівництвом префекта Саула були розселені в провінції Валерія, на захід від сучасного Будапешта. Після смерті Аттіли і поразки гунів при Недао готи в 471 р. полишили Паннонію, а їхнє місце було передане новим федератам: скірам, герулам, гепідам і аланам[6]. Усі колись підвладні гунам народи поспішили зайняти свої землі або ті, які були втрачені Східною чи Західною імперіями. Cармато-алани Заходу після відходу їхньої частини в Галлію і Іспанію, а звідти (разом з вандалами) в Карфаген (Північна Африка), все ще залишалися на колишніх місцях, тобто між Середнім Дунаєм і Дністром, у значній кількості. У той же час частина аланів, які брали участь у битві народів при Недао на чолі з царем Кандагом, отримала при розподілі земель краю МезіїБолгарії) і Малої Скіфії (Добруджа). Трохи пізніше частина їх разом із остготами переселилася до Фракії. Алани-язиги, крім того, заволоділи на короткий час на Середньому Дунаї колишньою римською фортецею Сінгідуном (Белградом). Однак у 473 р. король середньодунайських язигів Бабай на зворотному шляху після успішного бою зі східноримським генералом Камундом був убитий із засідки остготським конунгом Теодоріхом Великим. Після цього угорські язиги втратили контроль над Сінгідуном. Та їхня частина, яка мешкала в його околицях, в VI ст. була відтіснена гепідами і склавинами на схід за Траянів міст до р. Алут — колишньої західного кордону роксоланів. Згідно з Йорданом, північна межа аланів у VI ст. проходила у верхів'ях Дністра, в районі української Садгори (тоді Садагора — від племені садагаріїв). Письменник V ст. Стефан Візантійський зафіксував появу в «Скіфії» (тобто в межиріччі Дністра — Нижнього Дунаю) народу «аса» і села того ж назви. А її мешканців називав «ассаіоі». Страбону також був відомий цей «народ», який він зараховував до одного з маcагетських племен. Якщо взяти до уваги ототожнення стародавніми авторами аланів з масагетами, то можна припустити, що Стефан Візантійський відзначив чергову аланську міграційну хвилю на обжиті їхніми родичами землі. Сармато-алани продовжували населяти межиріччя Дунаю і Тиси як в аварський, так і в булгарський періоди[7].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 85.
  2. Техов Б. В. Осетины — древний народ Кавказа: (Истоки. Культура. Этнос). — Цхинвал: Ирыстон, 1993; Техов Б. В. Кобан и гальштат (конец II — начало I тыс. до н. э.) // Тезисы докладов на Международной научной конференции по осетиноведению, посвященной 200-летию со дня рождения А. М. Шегрена. — Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет, 1994. — С. 65-66; Техов Б. В. К этнической принадлежности создателей кобанской культуры Центрального Кавказа // От скифов до осетин. Материалы по осетиноведению. — М. : Менеджер, 1994. — Вып.1. — С. 4-20.
  3. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 85-86.
  4. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 86-87.
  5. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 87-88.
  6. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 88-89.
  7. Исаенко А. В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов. — Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1993. — С. 188—189.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.