Сільське господарство ясів

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук

Сільське господарство яси принесли з собою до Угорщини. Це традиції землеробства, скотарства, розвиток домашніх промислів і ремесел.

Землеробство

Знахідки в могильнику Надьсаллаш підземних житлових будівель (XIII-XIV ст.) вказують на осілий спосіб життя ясів з самого початку їхньої появи в Угорщині. Це означає, що головним їхнім заняттям було землеробство, властиве всяким осілим жителям. На давні землеробські традиції ясів, занесені ними з прабатьківщини, вказують і дані „Словника“, з яких випливає, що вони були знайомі з назвами основних хлібних злаків ще задовго до прибуття в Угорщину. Важливе значення для розвитку землеробства у ясів мали і сприятливі природні умови Ясшага, територія якого на відміну від території Великих кунів (Надькуншага) була врятована від згубних весняних розливів річок. Займаючи обширну Угорську низовину, Надькуншаг щорічно затоплювався весняними паводками річок Тиси і Кереша, чого не можна сказати про Ясшаг, розташований на узвишші[1].

Про стародавні землеробські традиції ясів свідчить і той факт, що серед продуктів, які поставлялися ними до королівського двору, переважали хлібні. Ясів відрізняло приватне спадкове землекористування, у разі втрати власника земля переходила близьким родичам за чоловічою лінією, але не за жіночою, бо дружина не мала права на землю. Малоземелля, від якого особливо потерпали багатосімейні, змушувало ясів купувати землю далеко за межами Ясшагу, зокрема в Кишкуншагу, а також орендувати її, сплачуючи за оренду третину або половину, за угодою, отриманого врожаю.

У ясів і кунів не було поміщиків, в той час як поряд з ними у рівнинній зоні Угорщини аж до Революції 1848 р. існували напівзалежні селяни. У період турецької агресії багато поміщиків, кинувши своїх селян напризволяще, тікали звідти на північ, ховаючись там в замках і фортецях. Після вигнання турків, повернувшись назад, вони вже не змогли змусити своїх селян підкорятися; останні формально стали напівзалежними, вели власне господарство як могли[2].

Найважливішим моментом господарського життя ясів була наявність у них хутірської системи, що сприяла розвиткові головних галузей господарства — землеробства і скотарства. Розвивалася ця система шляхом купівлі земель за межами Ясшага, насамперед у Кішкуншагу. Хутори виникали на куплених ділянках, що використовувалися спочатку для утримання худоби, а потім для обробітку хлібних злаків, розведення городніх культур, садів і виноградників. За даними Ласло Сабо, в самому Ясшагу хутірська система отримала особливо широке поширення на початку XX ст. Так, якщо в с. Ясапаті у 1855 р. було всього 38 хуторів, то в 1940 р. їх уже нараховувалося 600. Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів в Надькуншагу, яси тут ще в в XVIII ст. провадилили інтенсивне землеробство, розширювали посівні площі, плекали городи, сади й виноградники. Проте до середини XIX ст. провідне місце в господарстві в них зайняло скотарство, в якому переважало вівчарство. Лише з другої половини XIX ст. співвідношення між землеробством і скотарством різко змінилося на користь першого. З переходом пасовищних земель під посів скорочувалося поголів'я худоби. Втім, аналогічний процес в цей же час спостерігався на всій рівнинній зоні Північного Кавказу, України та півдня Росії. Капіталістичний ринок тут дедалі більше вимагав поставки товарного зерна, тоді як у кунів скотарство раніше залишалося провідною галуззю господарства, для розвитку якої була обширна кормова база на території Надькуншагу, малопридатного для землеробства. Ясшаг і досі залишається великим постачальником сільськогосподарських товарів, зокрема хліба, м'яса, фруктів, овочів і молочних продуктів[3]. Сусідні з Ясшагом угорці вважають, що яси перевершують їх у землеробстві та ремеслах[4].

Із втратою ясами рідної мови були втрачені їхні землеробські і скотарські терміни. Відтепер їх замінили загальноугорські, серед яких чимало тюркських і слов'янських нашарувань. Так, пшениця називається у них „буза“, а ячмінь — „арпа“, що відповідає тюркським назвам; жито ж іменується „рош“ тощо. Головна увага в господарстві приділялася хлібу, який здебільшого займав половину посівної площі. Одним з найбільш поширених злаків вважалася пшениця, що давала високий урожай навіть на піщаних землях Кішкуншагу, де для її помелу було безліч вітряних млинів. Навколо Кішкунфеледьгази, наприклад, їх налічувалося понад 100. Основною злаковою культурою був ячмінь, який використовувався здебільшого для пивоваріння. Його сіяли спеціально для приготування пива і на корм коням. Навіть у період повсюдного поширення кукурудзи в Угорщині (XVIII ст.) і витіснення нею інших хлібних злаків ячмінь у ясів переважав. Жито і кукурудза (кукоріка) становили порівняно невеликі посівні площі.

У Надькуншагу структура розподілу культурних рослин була іншою, ніж у Ясшагу. На межі XIX—XX ст. центральну площу в господарстві займали хліб і кукурудза. Кормові рослини займали понад половину своєї посівної площі і навіть посеред кукурудзи сіяли кабачки. У Ясшагу кормові рослин різноманітніші. Більшу частину кукурудзи куни продавали, тоді як яси використовували кукурудзу як фураж для своїх тварин. У Ясшагу кукурудзу вирощували як городню рослина аж до 1950 р. У її посіві велику роль відігравала ручна праця, машинами тут не користувалися; Прийоми збирання кукурудзи в Ясшагу також різко відрізнялися від надькуншагських прийомів. Навіть сама назва кукурудзи відрізнялася: в Ясшагу — „кукуріца“, в Надькуншагу — „тенгері“[5].

Поза орними землями (на берегах річок і в виноградних садах) в Ясшагу культивували різноманітну зелень. Поширення набули овочеві і баштанні культури, а також фруктові сади і виноградники. Виноградарство нерідко ставало провідною галуззю кооперативних господарств ясів. Так, у с. Яссентандраш в 1989 р. найбільші прибутки кооператив отримав від продукції виноградних і садових плантацій. Маючи власні пункти торгівлі в Будапешті, господарство безпосередньо реалізувало продукцію цих галузей. Особливо сади і виноградники ясів в Кішкуншагу славляться своїми давніми традиціями, розмірами займаних площ і високими смаковими якостями, спричиненими місцевими природними умовами. З технічних культур особливо сильно були поширені в Ясшагу і за його межами посіви льону. З коноплі робили одяг і предмети домашнього вжитку. Про це свідчать представлені в музеях ручні прядки, інші пристосування для обробки і отримання конопель, зразки лляної тканини, вироби і одяг з неї[6].

Нарешті, яси сіяли багато кормових трав, головним чином на хутірських і садових ділянках. Значну частину землі в кожному господарстві займали луки і ті ділянки, де вирощували кормові рослини. Сільськогосподарський реманент ясів був вельми схожий на той, який застосовувався в Україні та на Північному Кавказі, особливо це стосується важкого дерев'яного передкового плуга, іменованого угорцями (отже, й ясами) „еке“. У нього запрягали до чотирьох пар волів[7].

Загублені ясами і багато аланських (осетинських) найменувань сільськогосподарських знарядь. На зміну їм прийшли угорські, серед яких чимало слов'янських: борона (борона), каша (коса), сарпо (серп) тощо. Колекції цих знарядь в музеях Ясшагу та інших округ Угорщини дають можливість говорити про велику схожвсть їх із південноросійськими та кавказькими. Багато землеробських знарядь (волокуші, серпи, дерев'яні граблі, совки і сита для віяння та ін.) мають разючу подібність до знарядь, відомих у горян Північного Кавказу. Яси ще до приходу в Угорщину користувалися на Північному Кавказі важким плугом типу українського або південноросійського. На це вказують знахідки плужного лемеша й ножа (X—XII ст.) на аланских городищах. Застосування аланами в той час важкого плуга було викликано бурхливим зростанням їхнього землеробства в степах Передкавказзя[8]. Поширення важкого колісного плуга в рівнинній частині Північного Кавказу і в степах Північного Причорномор'я дослідники пов'язують із розселенням аланів та їхніх предків[9].

Яський важкий плуг складався зі снасті та передка на двох рівних дерев'яних коліщатках із залізними обручами і дерев'яною віссю. У нього запрягали, як правило, тільки волів, причому певну кількість, залежно від ґрунту. У другій половині XIX ст. з появою у ясів легких залізних фабричних плугів стали використовувати для оранки і коней. До плуга запрягали зазвичай дві пари коней. Дуже був поширений спосіб спільної обробки землі, при цьому частіше об'єднувалися споріднені сім'ї. Сіяли вручну, шляхом розкидання зерна з мішка, одягнутого на плече. Боронували саморобними квадратними дерев'яними боронами, забезпеченими дерев'яними зубами, рідше залізними. Збирання хліба проводилося покупними серпами і косами, а з другої половини XIX ст. нерідко й фабричними косарками. Після просушування хліб звозили на тік у хутір або на поле для молотьби, що робилася кіньми, а почасти вручну — вибиванням палицею; ставили дві пари коней одну за одною і ганяли по колу по зерну[10].

Таким же широко відомим на Сході архаїчним способом віяли зерно, підкидаючи його лопатою по вітрі. Тут ґрунт не дозволяв облаштовувати земляні ями для зберігання зерна; їх заміняли майже всюди скрині, які ставилися в закритих приміщеннях. У той же час місцем для зберігання кукурудзяних качанів служили (і служать) горища сараїв і житлових приміщень, що етнографи не раз спостерігали під час поїздок по Ясшагу і селах Кішкуншагу, де є найбільш сприятливі умови для вирощування цієї культури. Кукурудза — головний кормовий продукт для тварин, особливо свиней. Свинарство — одна з важливих галузей господарства ясів. Були розвинені також овочівництво і баштанництво, садівництво і виноградарство, знайомі ясам із часів пізнього середньовіччя. Ясшаг і тепер відрізняється постачанням великої кількості продукції цих галузей на ринок. Деякі яські селища спеціалізуються на виробництві капусти (капушта), червоного перцю (паприка), винограду тощо[11].

За спостереженнями етнологів, розведення ясами цих та інших культур практикується майже на всій території їхнього мешкання. З овочевих рослин особливо славиться червоний перець, широко шанований повсюдно в Угорщині. Його виробництвом, наприклад, займається вся Сегетська округа, поставляючи у великій кількості на внутрішній і зовнішній ринок. Вважають, що червоний перець з'явився в Угорщині пізніше за чорний, знайомий і ясам і занесений сюди турками. Неважко помітити в яських селах і на хуторах також велику кількість фруктових садів, що дають яблука, груші, черешню тощо. Виноградарством і виноробством славляться поселення ясів Кішкуншагу, що мали давні традиції у цій справі. Природні умови тут дозволяли майже всім господарствам облаштовувати виноградники переважно для виробництва чорного сорту вина. Яські поселення розташовувалися на піщаних ґрунтах, названих дослідниками „рухомими землями“. Яси, купуючи їх у кунів в першій половині XVIII-XIX ст., розводили на них (щоб вони „не втекли“) виноградники і сади, обробляли кукурудзу і пшеницю. Завдяки цьому на даний час Кішкуншаг вважається одним з найбільш розвинених виноробних районів Угорщини. У 1984 р. 170 тис. гектарів тут були зайняті під виноградники, що належали в основному кооперативам[12].

Скотарство

Скотарство — друге головна заняття ясів, що забезпечувало їх продуктами, сировиною і тягловою силою. Яси прийшли в Угорщину споконвічними скотарями і коневодами, якими були на їхній прабатьківщині — Північному Кавказі, і залишилися такими і на новому місці їхнього мешкання. Дані „Словника“, що містять яські назви бика, корови, вівці, коні, показують, що яси, живучи в Ясшагу у період появи цієї пам'ятки (XV ст.), розводили цих та інших тварин, які становили завжди основу їхньої економіки. Однак недолік пасовищних угідь тут, в порівнянні, наприклад, з Надькуншагом, які мали неозорі простори, дали можливість кунам утримувати необмежену кількість дрібної і великої рогатої худоби і табуни коней, дозволяв навіть найбагатшим ясам мати не більше сотні голів овець, кілька дійних корів і робочої худоби, коней, в тому числі верхового коня — скакуна. Навіть після придбання ясами земель в Кішкуншагу і складання тут хутірської системи ясів великих скотарів серед них не з'явилося[13].

В цілому ж скотарство залишалося головним заняттям в господарстві ясів до XIX ст. і переходу пасовищних земель під посів зернових культур, викликаного бурхливим розвитком землеробства і потребами поставки товарного хліба на ринок. Утім, аналогічний процес в цей час відбувався і на Сході, в тому числі на Північному Кавказі. У той же час у кунів скотарство залишалося головною галуззю їхнього господарства і в XX ст., що пояснюється наявністю у них великої кормової бази. Отже, яси розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, куни, крім того, і віслюків для обслуговування їхніх отар на пасовищах[14].

У стаді в ясів завжди переважали вівці та кози, як найбільш прибуткові, що давали велику кількість продуктів і сировини для домашніх і кустарних промислів. На розвиток вівчарства у ясів вказують і турецькі фінансові документи, за якими господарі майже у всіх 12 яських селах (1550 р.) виплачували окупантам податки баранами. З поіменно перерахованих тут господарів багато хто мав по 150—200 голів овець. Особливо відзначалися наявністю великої кількості вівчарів селища Ясапаті, Ясдожа, Ясякохолма і Ясберень, котрі мали міцну кормову базу. Однак турецькі окупанти змушували ясів і кунів розводити велику рогату худобу з метою отримання більшої вигоди. Цей вид худоби давав можливість отримати не тільки м'ясо, молоко, сировину, але й тяглову силу. Велика рогата худоба всіх угорців відрізнявся величезним зросом, довгими рогами і білою мастю. Походження її залишається досі загадкою. Деякі угорські вчені появу цієї породи худоби в Угорщині пов'язують з приходом сюди ясів і кунів, що, ймовірно, відповідає дійсності, якщо врахувати, що за доби майкопської культури (IV тис. до н. е.) на Сході, зокрема в Прикубанні, розводили таку худобу, яскраво представлену пам'ятками цієї культури у вигляді золотих і срібних фігурок. У всякому разі, поголів'я в Угорщині, в тому числі і в господарстві ясів, до середини XIX ст. складалося тільки з цієї породи худоби. За етнографічними даними, худобу цю яси привозили зі східних районів Угорщини, з місцевості Хортабадь, розташованої недалеко від м. Дебрецен. У стаді особливо виділялися високорослі воли, котрі володіли величезною силою, що служили для виконання найбільш важких сільськогосподарських робіт. У другій половині XIX ст. місцева молочна худоба ясів була замінена на більш продуктивну, зокрема швейцарську[15].

Вівчарство було найбільш прибутковою галуззю скотарства у ясів, від якої цілком залежав добробут їхніх домашніх і кустарних промислів. Розводили породу овець виключно білої масті з довгою м'якою шерстю і гвинтовими рогами. Цапів тримали не більше 2-3 голів в отарі як ватажків. Вівці і кози найкращим чином забезпечували потреби господарства м'ясом, молоком і сиром[16].

Зберегли яси і стародавні традиції конярства своїх іраномовних предків, надзвичайну любов до коня. Кажуть, що за коня яс віддавав найдорожче - дружину, що малоймовірно, але те, що кінь цінувався у ясів вельми високо, — це безперечний факт[16]. У Ясшагу, регіоні інтенсивного землеробства, завжди існувала потреба в хороших конях. Добрий кінь міг бути проданий там за хорошу ціну, коней гірших збували в селах уздовж Тиси[17]. Важливо і те, що яси, на відміну від кунів Надькуншага, що володіли великими пасовищами знаменитої Угорської низовини, не знали табунного конярства, властивого їм на їхній прабатьківщині і загубленого тут унаслідок малоземелля. У той же час на високому рівні знаходилося у них домашнє конярство, вирощування робочих і верхових коней місцевої породи. Із власників таких коней формувався знаменитий Яскунський гусарський полк, куди закликали на службу ясів і кунів зі своїми кіньми в повному обмундируванні і з амуніцією, подібно до того як це практикувалося у козаків. Нарешті, любов ясів до коня виражалася в тому, що тварина ця була позбавлена від виконання будь-яких важких робіт. За етнографічними даними, майже до початку XX ст. кінь використовувалася ясами виключно для верхової їзди. Подібно до північнокавказьких горян, яси до початку XX ст. не впрягали коня в плуг і гужовий транспорт. Як тяглова сила яси використовували переважно волів[18]. Дослідники вважають, що традиція конярства в угорців, що славилися здавна своєю кіннотою, взагалі походить від давніх іранців[19].

Велику увагу сучасні угорські яси приділяють і розведення свиней - нетрадиційне заняття на їхній прабатьківщині, на що вказує майже повна відсутність знахідок кісток свині в аланських городищах і могильниках. У всякому разі, в яському «Словникові» немає згадки назви свині (осет. хуы - давньоіранське слово). Звідси можна зробити висновок, що до появи цього пам'ятника (XV ст.) й угорські яси не займалися розведенням там свиней. Мабуть, це стало можливим після вигнання турків і поширення у ясов хутірської системи, що дозволила утримувати свиней в необмеженій кількості. Відтоді свинарство стало основою господарства ясів в селах і хуторах, їхнього добробуту. Майже жодне господарство ясів не обходиться без свиней. Багато з них відгодовують в рік по 50-100 голів для власного споживання і збуту на ринку. З чималим числом таких господарств, наприклад, можна було зустрітися в с. Ясалшосентдьердь, одному з великих яських сіл (1400 дворів), де сильно була розвинена спеціалізація і по іншим видам тварин. Яси розводили дві породи свиней: місцеву, угорську, і англійську. Угорська - невелика, тупоноса, давала багато сала, яке коптили над вогнищем для тривалого зберігання. З давніх часів утримувана англійська порода служила для отримання м'яса, з якого робили різні ковбаси[20].

Система утримання худоби у ясів знала два способи - пасовищний і стійловий; з них наприкінці XIX ст. найбільшого поширення набув стійловий, що пояснюється скороченням пасовищних полів, їхнім переходом на посів сільськогосподарських культур. Аналогічний процес спостерігався й у кунів, хоча в меншій мірі. У всякому разі, в Надькуншагу, маючи у своєму розпорядженні великими пасовищами і полями, куни і в XIX ст. використовували три способи утримання худоби - табунний, напівтабунний і стійловий. Багато подібності у ясів і кунів із народами Північного Кавказу виявляється в пастухівстві і в даних, які стосуються умов наймання, праці і побуту пастухів. Про це можна судити не тільки за польовими записами, але й особливо за численними музейними експонатами, представленими у великій кількості, перш за все, в кунських музеях. На фотостендах показані різні види тварин під наглядом спеціальних пастухів (табунники, пастухи великої рогатої худоби, вівчарі, свинопаси), що були у ясів і кунів. Тут же зберігається спорядження пастуха: сумка з телячої шкури, палиця з гачком, нерідко вкрита майстерним різьбленням, що слугувала не тільки для лову овець, а й як зброя.

З одягу пастуха найбільшу цікавість становить смушкова шуба без рукавів типу кавказької бурки, вкрита аплікацією. Вона оберігала його від дощу, холоду, служила постіллю. У пастухи йшли люди з бідних верств ясів, у кунських селах це заняття було спадкове - професійне. Пастухи ці наймалися в основному великими скотарями в степах Альфельда, де вони цілий рік перебували з отарами, виконуючи всі роботи, пов'язані з худобою - пасіння, охорону стада, доїння тощо. За великими стадами стежили кілька пастухів на чолі зі старшим. В обов'язок сільських пастухів входило тільки сезонне випасання. Оплату пастухам давали (за домовленістю) худобою, зерном або грошима. За пастухами спостерігала особлива виборна рада громади або села. Стійлове утримання худоби вимагало заготівлі значної кількості кормів (головним чином сіна) на зиму. При ньому весь худобу утримували на околицях сіл, де для них будували приміщення, загони, сховища для кормів. Судячи з музейних експонатів, знаряддя для заготівлі сіна не відрізнялися від північнокавказьких - звичайна фабрична коса, своєрідні дерев'яні вила та граблі[21].

З приходом ясів і кунів в Угорщину пов'язана і поява тут особливої ​​східної породи собаки - командор (мабуть, походить від кумана, куна), типу кавказького вовкодава (а за словами деяких угорських авторів, південноросійської вівчарки), великого зросту, кістки якої нерідко археологи знаходять у кунських поселеннях (XIV-XV ст.). Командор і пізніше мав поширення, особливо у кунів для охорони їхніх табунів в степах Хортобадь. У багатьох кунських музеях зберігається залізний нашийник із довгими й гострими голками для цієї собаки, що давав їй можливість перемоги при сутичці з вовками. Інша, повсюдно поширена порода собаки в Угорщині — пулі, невеликого зросту, що слугувала для випасу й охорони всіх видів тварин. І табунники, і пастухи великої рогатої худоби, і вівчарі, і свинопаси не могли обійтися без цієї собаки, їхнього надійного і вірного помічника, яка, за словами ясів, не знала собі ціни. «Пастух без собаки нічого не вартий», — говорили куни. Інакше кажучи, вважався він неповноцінним. Тільки за участю собаки-кулі пастух міг пасти тварин і забезпечити їх збереження. Перебуваючи постійно в стаді, собака ця заспокійливо діяла на тварин, вони звикали до неї, підкорялися її волі. Ясський пастухи стверджували, що «без участі собаки-кулі неможливо заспокоїти оскаженілого бика або врятуватися від нападу розлючених свиней». Значення цієї собаки в тваринницькому господарстві угорців, в тому числі ясів, неоціненне. Звідси - необхідність вирощування і навчання собаки безпосередньо в стаді (пасти і охороняти тварин)[22].

Серед музейних експонатів ясів і кунів зустрічається безліч мідних і литих з заліза дзвоників (від маленьких до дуже великих), які надягали на тварин. Господар за звуком дзвоників пізнавав своїх тварин. До дзвіночків найчастіше вдавалися жителі лісових місць, забезпечуючи ними велику і дрібну рогату худобу, коней. Не обходився без них і цап-вожак. Традиція навішувати на тварин дзвіночки — дуже давня, мабуть, знайома ясам ще на їхній прабатьківщині[23].

У музеях експонується і безліч залізних гачків, що нагадують тамги, якими мітили тварин. Кожен гачок складається з двох початкових літер, що позначають ім'я і прізвище господаря. У коней і великої рогатої худоби тавро ставили розпеченим залізом. Форма тавра в родині часто передавалася у спадщину. Тамги типу північнокавказьких, мабуть, давно зникли з побуту ясів і кунів, як і інших угорців. У всякому разі, їх не виявлено в жодному музеї Угорщини. Винахід тамги вважають заслугою причорноморських сарматів, від яких вони були сприйняті й північнокавказькими аланами[24].

Птахівництво

Традиційним заняттям ясів було і птахівництво, на що також вказують дані „Словника“, що містять назви курки, гуски і качки, що розводилися ними на їх прабатьківщині. Лінгвісти вважають, що осетинська назва карк (курка) — давнє іранське слово, а хъаз (гусак) і асса (качка) — тюркські, перейняті ясами у своїх давніх сусідів половців (куманів) ще до приходу в Угорщину. У всякому разі, в період появи „Словника“ (XV ст.) яси вже розводили усі зазначені види птиці, зберігши цю традицію до наших днів. Відгодовування курей, гусей і качок у великій кількості для власного споживання та збуту — поширене явище в яських селах і на хуторах. Зокрема, з поставленої Угорщиною великої кількості курей до Росії значна частка падає на Ясшаг[25].

Бджільництво

Значного розвитку у ясів отримало бджільництво. Угорська (в тому числі яська) назва мез (мед), як і осетинське мыд (мед), походить із давньоіранської. У той же час яси втратили такі давні вірування бджільництва аланів-осетинів, як пошанування божества Анігол (Анæгол), що зберігалося ще в недавньому минулому бджолярами осетинами-дигорцями, а також приготування з меду знаменитого напою ронга — напій героїв нартівського епосу. Серед яських вуликів найбільш архаїчними були колодні, що широко застосовувалися і північнокавказькими аланами. На думку етнографів, за посередництва аланів вони набули поширення в Грузії, ще недавно колодні вулики побутували в низці місць Південної Осетії. Найдавніший вулик у вигляді колоди в Угорщині, що датується 1770 р., зберігається в музеї м. Ясберень. Наукова співробітниця музею Едіт Батхен присвятила йому спеціальну статтю. Мед і віск мали велике значення в господарстві ясів. Мед вживали в їжу, багато його йшло на виготовлення прохолодних напоїв, пива, а також для лікування різних хвороб[26].

Рибальство

Предметом спеціального вивчення у ясів, як і у всіх угорців, може стати рибальство, яке зберегло у ясів, як і в інших угорців, багато стародавніх рис, занесених ними із прабатьківщини. Це різні способи лову риби і предмети, що застосовувалися при лові (мережі, плетені з очерету сапетки, залізні гачки тощо), широко представлені в музеях. Сюди ж відноситься розведення риби в природних водоймах, яке практикувалося по всій низовині.

Міклош Сіладі, кажучи про роль рибальства в економіці жителів яського села Кунсентмартона, що знаходиться в районі річок Кереш і Тиса, вказує на важливість тут цього промислу, збуту з давніх часів великої кількості риби на ринку рибалками, що практикували дві форми рибальства — індивідуальну й артільну. У той же час в яському „Словникові“ не згадується назва риби; це пояснюється, ймовірно, тим, що рибальство у ясів у цілому все ж було побічним заняттям, хоча й мало глибокі традиції, що походили з давньоіранського світу. За одним визначенням, осетинська (аланська) назва кæсаг 'риба' походить із сарматської доби, за іншим — походить від угорського кесзег 'лящ'. Давньоіранським у осетин є і назва кæф — великої риби, типу осетра. Чи збереглися ці назви риб у ясів — невідомо. У той же час вони присутні в побуті і фольклорі осетинів. Безсумнівно, що іраномовні предки осетинів, котрі жили поблизу морів і великих річок, могли знати й інші види риб, що залишається поки не вивченим. Ясно одне, що рибальство було важливим заняттям у скіфо-сарматів і аланів, що знайшло яскраве відображення в стародавніх пластах осетинського нартівського епосу. Як показав Васо Абаєв, в епосі під ім'ям „Кæфтисæр-хуæндон-алдар“ (глава риб — володар протоки) ховається образ боспорського царя, який володів величезним рибним багатством Керченської протоки.

Вчені вважають, що яський матеріал міг би відтворити картину рибальства у давніх іранців, вказавши ті особливості, які були загублені осетинами в горах. Не обходилися яські рибалки і без свого покровителя, яким був християнський святий Іоанн Непомук, багато в чому схожий за своїм діямии з осетинським Донбетиром (або Донбеттыртæ — владикою водного царства). Статуї цього святого зустрічаються всюди, і особливо по берегах р. Задьви, вельми норовливої під час весняного повноводдя. Іоанн Непомук, за повір'ями, дарує рибалкам багатий улов, оберігає людей від водної стихії. Риба в угорців, в тому числі ясів, завжди служила одним з важливих продуктів харчування. За даними джерел, в XVII-XVIII ст. з неї готували понад 200 страв. Це ще раз свідчить, що рибальство мало у всіх угорців глибокі традиції, що походять також із давньоіранського світу. Можна вважати, що предки угорців багато чому навчилися і в цій справі у своїх сусідів скіфо-сарматів і аланів у період мешкання їх у Причорномор'ї й Приазов'ї[27].

Полювання

Полювання було підсобним заняттям ясів ще на їхній прабатьківщині, що вирізнялася багатством тваринного світу. На це вказують археологічні знахідки тут кісток диких тварин — оленя, свині, козулі, сайгака і ін. Знаряддями полювання північнокавказьких племен служили лук і стріли з наконечниками із кістки, бронзи і заліза. На розвиток цього промислу в давнину вказують і скульптурні зображення мисливських собак на предметах матеріальної культури, знайдених при розкопках, а також наявність у осетинів, як і у деяких їхніх сусідів, свого покровителя полювання — Афсаті і мисливської мови, загублених угорськими ясами.

Не менш традиційним заняттям було полювання і у предків угорців, які вийшли з середовища мисливців і збирачів Передуралля. Кочуючи довгий час в українських степах по сусідству з аланами та тюркськими племенами, вони навчилися у останніх соколиного полювання з метою знищення „шкідливих“ звірів. Від тюркського походить осетинське егар і угорське агар — назва мисливської собаки — один з численних фактів алано-угорських середньовічних контактів. Безсумнівно, що результатом таких контактів є і особливо шанобливе ставлення угорців і осетинів до оленя. За легендою, угорці прийшли на Середній Дунай, слідуючи за оленем. У Будапештському сільськогосподарському музеї є великий „Оленячий зал“, де представлені безліч різних оленячих рогів і сцени полювання на цю тварину. Якщо звернутися до осетинського матеріалу, то образ оленя яскраво відображений у фольклорі осетинів, в тому числі в нартівському епосі. За звичаєм, роги убитого оленя неодмінно залишали в одному з шанованих осетинських святилищ. Багато вчених в усьому цьому вбачають те, що характеризує оленя як тотемну тварину для осетинів і угорців. Вони вважають, що олень дійсно вважався такою твариною у стародавніх іранців, що справили великий вплив і на багато сторін життя угорців.

За пізньосередньовічного періоду полювання стало всюди в Угорщині надбанням виключно заможних, велося професійними групами, що підпорядковувалися безпосередньо королеві, вельможам і духовним особам. Тоді ж з'явилася вогнепальна зброя, яка прийшло на зміну складному лукові монгольського типу і звичайним стрілам. Із джерел відомо, що на Альфельді пастухи на коні вели полювання з арканами на вовків і інших хижих звірів. З цією ж метою робилися пастки, ставилися залізні капкани і т. д. Згідно з даними яських старців, яси здебільшого полювали на фазанів і зайців[28].

Транспортні засоби

Великою різноманітністю відрізнялися і транспортні засоби ясів. У джерелах зазначається, що в XVI — XVII ст. в Угорщині існувало 20-25 різновидів повозів. У меншій кількості вони використовувалися і в наступні епохи, про що, наприклад, свідчать численні зразки повозів у місцевих музеях. Характерно, що угорська назва повозів секер — іранського походження, мабуть запозичене угорцями до приходу на Дунай. У деяких сільських музеях ясів є також двоколісна гарба, що належить, за словами знавців, до числа найдавніших типів яського транспорту. Вона дуже нагадує за виглядом і конструкцією осетинську гарбу. Гарба ця, що йде до осетинів від аланів, сприйнята зі своєю назвою (уæрдон) і іншими кавказькими народами — абхазами, абазинами, сванами, чеченцями, інгушами, лезгинами та ін., вирізняючись своїми достоїнствами, не могла бути втрачена й угорськими ясами, становлячи один із головних різновидів їхнього транспорту[29].

Ремесла та промисли

Обробка шкіри

Вельми сильне розвиток у ясів, на відміну від кунів та інших угорців, мали домашні кустарні промисли. У музеях Ясшага представлені цехові організації різних професій — хутровиків, шевців, кравців тощо, зразки їхніх виробів, серед яких особливо виділяються знамениті яські шуби. Серед яських промислів і ремесел чинення шкіри не знаходила собі рівних за високим рівнем розвитку і ступенем поширення. Цією професією особливо славилися майстри Ясбереня, Ясапаті, Ясдожі, Ясароксаллаша. Яси досі вважаються чудовими хутровиками, а Ясшаг — центром поширення цієї спеціальності, куди в минулому приїздили з інших регіонів Угорщини для навчання вичиненню шкіри, виготовленню з неї різних хутряних виробів, перш за все яських шуб. Вичинення шкіри завжди залишалося важкою працею, вимагало багато сил і часу. Характерно, що це яскраво відобразив у романі „Скарби маленького кожушка“ класик угорської літератури син хутровика-яса Ференц Мора. Яська шуба відрізнялася особливим „яським кроєм“, який практикувався всюди. Довга і широка з помилковими рукавами, нагадуючи кавказьку бурку, вона суцільно вкривалася різнобарвною аплікацією. Такі шуби можна зустріти всюди в музеях Угорщини. Славилися і народні яські кожушки і овчинні кожухи для поїздки на далеку відстань. На високому рівні стояло у ясів і виробництво взуття зі шкіри та сап'яну, як випливає з численних археологічних знахідок, добре знайоме їм на їхній прабатьківщині. Найбільші цехові організації були у шевців — майстрів високого класу. Їхні вироби широко представлені в музеях, де особливо виділяються витончені чоловічі та жіночі чоботи найрізноманітніших фасонів.

У другій половині XIX ст. виробництво шуб, чобіт та інших шкіряних виробів стало поширеним явищем і в багатьох інших яських селах, що пояснюється зростанням їхнього товарного значення і постачанням великими партіями на зовнішній ринок. Це стало можливим тоді ж, коли побудована залізнична магістраль перетнула Ясшаг, пов'язуючи його з іншими регіонами Угорщини. Угорський вчений Ласло Шооша, аналізуючи домашні промисли і ремесла Ясшагу, виокремлює серед них промисли з виготовлення шкіряних виробів і обробки дерева, які, за його оцінкою, досягли високого розвитку. За даними автора, в 1874 р. тут налічувалося 1250 майстрів, які виробляли шуби, чоботи та інші шкіряні вироби. По країні в середньому на 10 тис. осіб припадало 35 майстрів з вироблення шкіри, а в Ясшагу — 58. Абсолютна більшість становили шубники та шевці, продукція яких користувалася великим попитом. Характерно, що в Ясшагу налічувалося 400 майстерень тільки для виробництва прекрасних яських шуб, орнаментованих різнобарвною аплікацією[30].

Обробка дерева

Другою розвинутою галуззю ремесла ясів вважалася деревообробна, що відрізнялася також широким поширенням. Обробкою дерева в Ясшагу було зайняте більше число людей, ніж в інших землях Угорщини. Так, 1874 р. по країні в середньому на 10 тис. осіб припадало 16 майстрів, в Ясшагу — 22. Всього в Ясшагу значилося 480 осіб, з яких 45 % становили столяри, 43 % — різьбярі по дереву, а 12 % — бондарі. Найбільш яскраве уявлення про деревообробні промисли ясів дають численні експозиції музеїв Ясшагу (Ясбереньського краєзнавчого, сільських та шкільних, а також музеїв інших яських сіл поза Ясшагом), що містять предмети побуту і ремесла. Це перш за все довгі дерев'яні олійниці — довгі посудини типу північнокавказьких, різні дерев'яні преси для віджиму сироватки при приготуванні сиру, горизонтальні ткацькі верстати, м'ялиці й інші предмети для обробки шкіри, кістки, дерева, металу тощо, які мають дуже багато спільного з тими, які застосовувалися осетинами і деякими іншими народами Північного Кавказу. Майстри з обробки дерева поряд із іншими предметами виготовляли усі різновиди гужового транспорту, серед них і гарби осетинського типу, предмети домашнього вжитку, в тому числі й маленький круглий столик на трьох низьких ніжках, типу осетинського финга, що існував тільки у них і кунів, пивні келихи тощо[31].

Ковальська справа

Ковальська справа, як і столярна, стояла у ясів на високому рівні і передавалася у спадок від батька до сина. У яських селах мешкали цілі династії таких майстрів. Зокрема, в с. Ясалшосентдьйордь у 1980-х рр. династію ковалів становила велика сім'я Лайоша Керкеша, де ковалями працювали кілька його синів і онуків. Таких прикладів чимало у ясів і з інших видів ремесла. Наявність в осетинській міфології бога-коваля Курдалагона побічно вказує на розвиток у предків осетинів ковальської справи. За визначенням Васо Абаєва, назви всіх майже видів холодної зброї сягають давньо-іранської доби — лук, стріла, спис, меч, сокира, палиця, щит, кольчуга.

Традиція обробки металу давніх іранців багато в чому збереглася і в угорських ясів. Несучи службу в королівському війську за середньовіччя, вони самі виготовляли стріли, в той час як куни їх купували у місцевих виробників. Яські шаблі та булави, що зберігаються в деяких музеях Угорщини, можна також вважати виробництвом місцевих майстрів-ясів. Що стосується осетинського бога-коваля Курдалагона, то він відсутній в яській міфології, що, звичайно, не означає низького рівня розвитку у ясів ковальської справи. Навпаки, слово „ковач“ (коваль), як і „сабо“ (кравець), набуло у ясів поширення як прізвище — явний доказ популярності цієї професії серед них[32]. На відміну від ковалів сусіднього Атаня, ковалі яських міст Ясберень і Ясапаті виробляли продукцію зі своєї власної сировини, без замовлень, і потім продавали її на ярмарках. У співпраці з колісними майстрами вони робили нові вози і виготовляли борони, культиватори та іншу сільськогосподарську техніку. Часто невеликі сільськогосподарські знаряддя ковальського виробництва з'являлися у угорських селян раніше, ніж їх починали виготовляти на фабриках. З початку XX ст. кількість таких кустарних знарядь знизилося. Однак ще в 1950-х рр. селяни досі використовували кілька зроблених вручну знарядь праці[33].

Виробництво молочних продуктів

Ясшаг був і залишається великим центром Угорщини з постачання молока і молочних продуктів (сиру, масла, сиру, сметани) в Будапешт, Сольнок і інші далекі й близькі міста. Ці традиції, як і багато інших, яси принесли в Угорщину зі своєї прабатьківщини, де вони розвивалися і удосконалювалися століттями. Підтвердженням слугують аланські катакомбні знахідки в Змійському поселенні Північної Осетії, що включають в себе шкіряні (кінське спорядження, головні убори, взуття тощо), суконні і повстяні вироби, а також величезну кількість керамічного посуду дрібного і великого розмірів, яка, мабуть, слугувала багато в чому для приготування і зберігання молока і молочних продуктів. Про давність походження розглянутих занять говорять дані мови, що виводять багато їхніх термінів з іранської. Зокрема, за визначенням Васо Абаєва, аланські назви носять загальновідомі осетинські сири — осетинський сир (сыхт) і сулгуні (осет. — сылыж сыхт). Від давньоіранських автор виводить і назву масла (сарв), а також різної вовни, ткацькі терміни, назви частин веретена і ткацького верстата. У той же час із традиційних своїх ремесел яси втратили в Угорщині виробництво кераміки, що доводиться і повною відсутністю її слідів у розкопках в Надьсаллаші. Мабуть, позначався і вплив існуючих тут великих керамічних центрів, перш за все розташованого близько до Ясшагу виробництва кераміки в с. Мезьотур, яке веде свою популярність з XII-XIII ст. Яси воліли брати готовий посуд тут, аніж займатися його виробництвом.

Міцною базою для високого розвитку деяких домашніх промислів ясів послугувало те, що вони розводили особливу породу овець, які давали порівняно багато молока, довгу м'яку шерсть і добротний смушок. З овечого молока готували чудовий сир, який користувався великим попитом на ринку. Цією справою займалися виключно жінки (у кунів чоловіки), використовуючи для вичавлювання сироватки преси, набуті ясами на їхній новій батьківщині. У всякому разі, преси для приготування сиру не були відомі північнокавказьким народам. Коров'яче молоко йшло здебільшого на масло, сметану і сир — поширені продукти в їжі ясів. Масло збивалося в довгому дерев'яному посуді колотівкою, пізніше, крім того, й сепараторами.

Велике розвиток обробка молочних продуктів, як і вовни, шкіри, отримала і в яських селах Кішкуншагу, де провідним заняттям довгий час залишалося скотарство. Експозиції краєзнавчого музею м. Кішкунфеледьгаза яскраво відобразили домашні промисли, пов'язані зі скотарством[34].

Повстяне виробництво

Шерсть місцевої породи овець слугувала цінною сировиною для розвитку суконного і повстяного виробництва, добре відомого ясам ще до їхнього приходу до Угорщини. Особливо славився по всій Угорщині високий повстяний капелюх — „куншювск“, знайдений під час розкопок під яським с. Ясакохолма і датований XVIII ст. Однак вважають, що він занесений кунами і ясами зі Сходу. Капелюх цей, що має пір'я дрохви або журавля, увіткнуті зверху, набув значного поширення, особливо серед пастухів. Він користувався великим попитом на ярмарках. Пізніше він, ставши обов'язковим гусарським головним убором, виготовлявся з дорогої фабричної тканини[35].

Цехові організації

Поява у ясів цехових об'єднань майстрів кустарних промислів відноситься до XVIII ст., в той час як у Німеччині, наприклад, вони існують з ХI-XII ст. Таким чином, можна вважати, що традиція ця занесена до ясів іззовні і досить пізно. У всякому разі, немає доказів існування у них на їхній прабатьківщині подібної традиції, хоча, як відомо, вони славилися високою майстерністю з обробки шкіри і шерсті. З великого числа цехових об'єднань Ясшагу в 1852 р. найбільш численними були кушнірі та хутровики, що складали разом 173 чоловіка, й шевці — 166 осіб. Майстри цих спеціальностей переважали серед кустарів-ясів, що мешкали поза Ясшагом — у Кішкуншагу й Надькуншагу, де яське скотарське господарство давало можливість розвитку не тільки зазначених кустарних промислів, а й низки інших, зокрема суконного і повстяного виробництва. Це добре представлено в музеях яських міст. Там зібрано все те, що належить до різних галузей кустарних промислів: знаряддя праці, верстати, інструменти, вироби, прапори і статути цехів. Представлені і портрети видатних майстрів з різних професій, наводиться загальна кількість всіх майстрів, які працювали в місті, тощо.

Зокрема, в місті Кунсентмартон (на р. Кереш) значилося 85 майстрів, які входили в цех за професіями; кожен цех мав свою будівлю, статут, печатку і прапор, з яким виходив на церковні свята і інші народні урочистості. Жоден майстер будь-якої професії міста не міг залишатися поза цеховою організацією, члени якої становили єдиний згуртований колектив, що виявляв турботу про кожного з них у разі необхідності. Вдова або сироти покійного майстра могли завжди розраховувати на отримання допомоги з цехового фонду. Багато питань, що стосуються організації і умов праці, навчання підмайстрів, побуту і цехового об'єднання, залишаються поки недослідженими. Ясшаг, як почасти Надькуншаг і Кішкуншаг, вважалися в Угорщині майже єдиними областями поширення цехових організацій, що обумовлено високим рівнем розвитку багатьох галузей кустарних промислів яської етнічної групи[36].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 122—123.
  2. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 123.
  3. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 16, 24, 124.
  4. Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village. — Chicago: Aldine Publishing Company, 1969. — P. 20.
  5. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 124—125; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 103; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. — С. 108.
  6. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 125; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. — С. 110.
  7. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 125—126; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. — С. 108.
  8. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 126; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 103.
  9. Бубенок Олег. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI — начало XIII вв.). — Киев: Логос, 1997. — С. 167—168.
  10. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 51, 126—127.
  11. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 127, 130.
  12. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 33, 130.
  13. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 129—130.
  14. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 130—131.
  15. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 84, 132—133.
  16. 16,0 16,1 Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 133.
  17. Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village. – Chicago: Aldine Publishing Company, 1969. – P. 352.
  18. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 133-134; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 103—104.
  19. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 84.
  20. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 134-135.
  21. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 135-136; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 103.
  22. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 31, 136-137.
  23. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 30-31, 50, 137.
  24. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 30-31, 50, 137-138.
  25. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 138.
  26. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 104; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 34, 51, 138—139.
  27. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 104; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 34, 51, 139—140.
  28. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 104; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 141—142.
  29. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 142—143; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 104.
  30. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 143, 145, 147, 148.
  31. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 143, 145; Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 103—104.
  32. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 104; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 148—149.
  33. Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village. — Chicago: Aldine Publishing Company, 1969. — P. 245, 352, 354.
  34. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 25, 143, 145—147.
  35. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 147.
  36. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 32-33, 149—150.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.