Сімейна обрядовість ясів

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук

Сімейна обрядовість (Пологова обрядовість) - деякими спільними рисами у ясів і осетинів характеризувалися їхні пологові обряди і виховання дітей. Це прийом пологів повитухою без участі свекрухи, годування дитини молоком груддю тільки близької родички, обдарування подарунками породіллі її батьками, нарешті, влаштування рясного частування при нареченні імені хлопчика-первістка[1]. При пологах, за яськими звичаями, могли бути присутніми тільки жінки: мати чоловіка і сусідки. Ім'я новонародженому нарікали в церкві. Ім'я давали за чоловічою лінією роду[2].

Весільна обрядовість

Польовий матеріал, зібраний у ясів в Ясшагу й кунських областях, дає загальне уявлення про їхні сімейні обряді, дозволяючи порівняти їх із осетинськими. Розглядаючи форми шлюбу і весільні обряди, слід зазначити, що у ясів до недавнього часу існувала сувора племінна ендогамія, що дало можливість зберегти їхній етнічний тип і етнічні особливості. Вступ до шлюбу з іншими угорцями, в тому числі з кунами, з якими вони прийшли в Угорщину та століттями близько спілкувалися, було для них рідкісним явищем. Важлива роль в цьому належить релігійному фактору. Яси вважали себе найчистішими католиками, в той час як куни були протестантами. Перешкодою для укладення шлюбу між ними слугував і різний господарський устрій їхнього життя. Яска, звикла до хліборобської праці, не виходила заміж за куна-скотаря, в будинку якого очікували її нові незвичайні для неї обов'язки. Наявність у ясів племінної ендогамії дослідники вважають в цілому традиційною рисою, яка збереглася з часів приходу їх зі Сходу.

Безсумнівно, що у ясів усередині племінної ендогамії тоді ж існувала родова екзогамія. Шлюб заборонявся спочатку між родичами до семи поколінь, пізніше до трьох-чотирьох ступенів споріднення. Яси, за прикладом інших угорців, рідко допускали шлюб поза своєю громадою. У них часто практикувалося приймацтво: бідний хлопець входив у багату сім'ю дружини. Ця форма шлюбу, викликана соціальною нерівністю, мабуть, набула поширення у ясів на їхній новій батьківщині. У всякому разі в осетинів вона вважалася рідкісним явищем. Приймак - мидæгмой (буквально 'внутрішній чоловік'), вважаючись поселенцем в будинку дружини, не користувався у них доброю славою[3].

Спільними рисами в сімейно-обрядовому житті угорців і аланів дослідники вважають, зокрема, деякі церемонії сватання.

Сімейно-шлюбні відносини ясів і осетинів характеризувалися у старовину спільними рисами в збереженні безлічі пережитків патріархально-родового побуту, які проявлялися в таких формах, як видача заміж дівчини без її згоди, викрадання, виплата непомірного викупу за наречену тощо. У минулому у ясов непоодинокими були такі випадки. Сюди ж належать величезні витрати сторін після сватання на покупки подарунків за взаємним обдаровуванням родичів. За осетинським звичаєм, наречений ясів повинен був купити для матері своєї нареченої головну хустку, батькові - сорочку, обдарувати інших членів сім'ї та близьких родичів. Подарунки нареченої, що призначалися для нареченого і його родичів, складалися майже виключно з предметів власного виготовлення, за ними робили висновок про її уміння займатися рукоділлям і шиттям.

Весілля яси приурочували (як і зараз) до осені, періоду від 6 вересня до кінця грудня, коли достигав виноград і починався сезон виноробства, при цьому спеціально відгодовували свиней. Улітку до цієї торжества урочистості для локшини цілі мішки тіста з пшеничного борошна, нарізаного у вигляді гусячої лапки. На весіллі, що починалося неодмінно ввечері і тривало три доби, були присутні, крім родичів наречених, багато запрошених. Зазвичай витрати на шлюб, який у цілому здійснювався за церковним обрядом, розоряли господарства навіть середнього достатку.

Нарешті, у весільному циклі ясів ясько-осетинські паралелі проявлялися і в обрядах, пов'язаних із відвезенням нареченої з батьківського дому в будинок нареченого, прилучення там її до нової сім'ї тощо. Майже всі вони збереглися у ясів тільки в спогадах, у осетинів - побутують до наших днів. За словами яських старожилів, весільному поїзду перегороджували шлях перетягуванням мотузки і в будинку нареченої, і на вулиці села. Мати нареченого, в оточенні жінок похилого віку, з тарілкою меду в руках і ложкою зустрічала у порога молоду. Тут вони пригощали один одного медом на знак того, що будуть жити в мирі та злагоді. Цього звичаю дотримуються і в наші дні. Увійшовши на кухню, молода торкалася рукою до плити, що означало прилучення її до нової сім'ї. За старих часів, коли тут знаходилося відкрите вогнище, звичай цей виконували, подібно до осетинів, триразовим обведенням нареченої навколо вогнища. Вчені не мають уявлення про традиційне весільне вбрання ясів, відомо тільки, що наречену одягали її подруги перед рушанням весільного поїзда[4].

При вивченні традиційного угорського весілля звертає на себе увагу приготування для нареченої спеціальної скрині («чындзы чырын» у осетинів), де наречена привозить рідні нареченого подарунки, розкриття цієї скрині і показ її вмісту (подарунків) у весільний вечір у будинку нареченого в присутності свекрухи і сусідських жінок. Цей обряд у осетинів називається «чындзы чырын гом кæнын» ('розкриття скрині нареченої'). Обряд цей до дивовижного схожий в угорців і осетинів[5].

Весільна хода, очолювана дружками, у ясів супроводжувалася піснями й танцями. Дружки ж керували застіллям, яке було найважливішим етапом весілля в цілому. Нагодувати і напоїти масу учасників урочистостібуло нелегким завданням для його організаторів. Готували велику кількість страв і напоїв. Подавали велику кількість курячого бульйону з приправою з тіста, відварну баранину, голубці зі шматками свинини, смажених і відварних курей та гусей тощо. Застілля починалося о п'ятій годині вечора після повернення молодих з церкви. У минулому наречений і наречена не брали участь в трапезі на своєму весіллі, подібно до того як це було в осетинів. Традиційним тут було і те, що чоловіки і жінки сиділи окремо. Сучасне весільне застілля ясів не відрізняється від загальноугорського. Усі сидять за одним столом на чолі з нареченим і нареченою, причому з ними поруч садять їхнії близьких родичів. Отже, традиційне весілля ясів зазнало серйозних змін. Це саме можна сказати і щодо весільного застілля, абсолютно відмінного від осетинського[6].

Поховальна обрядовість

Дослідниками відзначається велика схожість у похоронних обрядах угорців і осетинів у минулому. Це, перш за все, обряд оплакування за участю плакальниць (хъарæггæнæг), які виконували імпровізовані плачі (хъарджытæ). Загальновідомими були в угорців і нічні пильнування біля померлого (пор. осет. æхсæвбадаентæ).

Етнічні особливості ясів багато в чому простежуються в їхніх похоронних і поховальних обрядах, що сягають своїм корінням стародавнього іранського світу. Тут на особливу увагу заслуговує давньоіранський похоронний обряд поховання з конем або з його збруєю, сприйнятий угорцями від скіфо-сарматів у період їхнього перебування в Причорномор'ї і в степах України та Південної Росії і збережений в їхньому побуті ще в XI ст., тобто через два століття після того, як вони отаборилися в Центральній Європі. Обряд поховання з конем зберігався майже до XV ст. у північнокавказьких аланів і їхніх нащадків осетинів, у яких він був замінений обрядом посвяти коня небіжчика, виконуваним нерідко і в наші дні.

Однак наявність даного обряду у ясів поки не підтверджується джерелами, в тому числі археологічними розкопками яських могильників. Збереглися лише деякі його відгомони. Вони, як і низка архаїчних рис похоронного обряду ясів, багато в чому схожі з осетинськими. Вчені не сумніваюрться, що яси, перебуваючи під сильним впливом католицизму, давно перестали здійснювати обряд поховання з конем, замінюючи його, за прикладом осетинів, обрядом посвяти покійному його коня. До небіжчика підводили його коня в повному спорядженні і віддавали священику, який, взявшись за вуздечку, тричі обводив коня навколо могили, а потім вів додому. За твердженням оповідача, кінь ставав власністю священика. У осетинів, як відомо, в ролі посвячувача виступав старий, що був наділений красномовством, знав слова з тексту «бæхфæлдішаг» (букв. - посвячувач коня).

У цілому похорон у ясів, як і осетинів, відрізнявся широким суспільним характером: на них збиралася маса народу. Велику роль у цьому грали спеціальні сповіщувачі, які виконували функції осетинських сумних вісників (хъоргæнæг), і сільський покликач(у осетин фидиуæг). Перші сповіщали про те, що трапилося всіх родичів і знайомих, де б вони не знаходилися, другий закликав односельців на похорон спочатку дзвоном з церкви (у зв'язку зі смертю жінки давали один дзвін, у зв'язку зі смертю чоловіка - два), потім обходив вулиці і голосно оголошував ім'я померлого і час його поховання. У ясів був відсутній осетинський звичай - шити небіжчикові новий одяг. Його ховали в тому вбранні, яке він носив; разом з ним клали в труну його капелюх, палицю і пляшку з горілкою; очі небіжчика прикривали монетами. За померлим строго дотримувалися жалоби члени родини та близькі родичі які зазвичай протягом року не могли веселитися, співати пісні, грати на музичних інструментах, влаштовувати весілля тощо. Усе майно небіжчика переходило у власність вдови. Звичай цей, за словами угорських етнографів, які не зустрічався в інших регіонах Угорщини, що вказує на його місцеве походження. У звичаєвому праві осетинів удова не користувалася такими правами[7].

Слід зазначити, що у давні часи в осетинів померлих у шлюбному віці дівчину або хлопця ховали у білому з виконанням особливого обряду. В угорців померлих у такому ж віці молодих юнаків та дівчат ховають і понині з відповідним обрядом, а надгробний камінь (осет. цырт) ставлять білого кольору. Цікаво, що слово «могила» у угорській мові - «шир», «ширт» (що відповідає архаїчній формі в осетинській «чирт»). У музеї Надькереша, що між Кішкуншагом і Ясшагом, викликає цікавість велика колекція дерев'яних могильних стовпів різної величини, без жодних прикрас і написів, що характерно для кальвіністів, якими є населення даної місцевості[8]. Влаштовувані після похорону поминки символізували в угорців урочисте прощання з покійним. Його місце біля столу залишали порожнім, а у його тарілку клали їжу. Ті ж самі обряди були неодмінними атрибутами похоронного комплексу осетинів.

Календарна обрядовість

Християнство (католицизм) справило величезний вплив на суспільний і сімейний побут ясів, на все їхнє духовне життя: було втрачено багато традиційних обрядів, звичаїв, народних уявлень. Деякі стародавні обряди (наприклад, пов'язані із сільськогосподарським календарем) під впливом християнства значно трансформувалися. Під Новий рік група хлопців у масках (зображеннях різних тварин), озброєна палицями, з піснями обходила будинки односельчан, бажала їм у прийдешньому році рясного врожаю і всіляких гараздів. Існував і такий звичай. Наповнивши мішечки золою, хлопці кидали їх у двір тієї родини, де була стара дівка або дорослі дочки, що ще не вийшли заміж. Цей обряд виконувався також під Новий рік і вважався традиційно яським[9].

Цікавий ще той факт, що під час різдвяних свят головним персонажем в угорських святчаних маскарадних масках був олень, відомий у осетинів, „саджы сар“. Фахівці з етнографії Угорщині цей обряд також відносять до давнього періоду їхнього життя. Дослідники взаємодії культур іранських та фінно-угорських народів пов'язують його з культом оленя у аланів. Прикметно, що осетинський „саджы сар“ був насправді маскою не оленя, а кози, тобто осетини утримали назву, а не форму, угорці ж — і те й інше[10].

По всій Угорщині здавна відомий також весняний звичай встановлення травневого дерева. Вже в XVIII ст. відомі офіційні заборони встановлення травневого дерева через заворушення, шум, що відбувалися при цьому, бо часто вирубували цінні фруктові дерева. У XX ст. юнаки ставили зазвичай травневе деревце перед будинком своїх дівчат. У Ясшагу травневим деревцем здебільшого були береза чи тополя; його прикрашали креповим папером, стрічками, на гілки вішали пляшку вина та інші подарунки. Натомість у палоців юнак тільки ставив дерево перед будинком дівчини, а прикрашала його дівчина та її мати. Якщо дівчина подобалася не тільки одному хлопцеві, то за право поставити їй дерево часто спалахували сварки і бійки, і поставлене дерево треба було охороняти від суперників[11]. Віддаленою відповідністю травневого дерева є осетинський звичай щорічно у другий понеділок травня зрубувати невелику зелену сосну і ставити її на перевалі з особливим обрядом. Така сосна могла прикрашатися шкурами жертовних тварин[12]. У таджиків Ферганської долини на весняні свята також прийнято було прикрашати зрубані деревця[13].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 220-221.
  2. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 221.
  3. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 218.
  4. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 105; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 218.
  5. Магометов А.Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. – Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1981. – С. 31-32.
  6. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 105; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 219-220.
  7. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 105—106; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 221-222.
  8. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – М.: Наука, 1996. – С. 72.
  9. Калоев Б. А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография. — 1984. — № 6. — С. 106.
  10. Магометов А. Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1981. — С. 33.
  11. Деметёр Т. Венгры // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы: конец XIX — начало XX в. Весенние праздники. — М. : Наука, 1977. — С. 198; Dömötör Tekla. Hungarian Folk Customs. — Budapest: Corvina Press, 1972 — P. 41.
  12. Басилов В. Н., Кобычев В. П. Николайи кувд (осетинское празднество в честь патрона селения) // Кавказский этнографический сборник. — М. : Наука, 1976. — Том VI. — С. 138, 141, 145, 152—153.
  13. Снесарев Г. П. Реликты домусульманских верований и обрядов у узбеков Хорезма. — Москва: Наука, 1969. — С. 199.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.