Традиційні поселення ясів

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук

Традиційні поселення. Археологічні відкриття в Надьсаллаші (XIII-XIV ст.) переконливо доводять, що яси з самого початку свого облаштовування в Угорщині — осілі жителі, що, судячи з величезної кількості поховань, а також із підземних споруд, залишків християнської церкви (XV ст.), для них характерні великі поселення, роздільне підземне житло, давні православні християнські традиції, що сягають аланської доби.

Міста і села

Нічого подібного немає у кунів — супутників ясів з переселення, їхніх близьких сусідів на угорській землі. Дослідження археологами кунських поселень свідчать про продовження тут кунами кочового і напівкочове способу життя протягом тривалого часу, використання ними юрт поряд із постійними будівлями як житла ще в XV-XVI ст. Відомо також, що розливи річок в Угорській низовині з їхніми руйнівними діями змушували ясів (і особливо кунів в Надькуншагу) ставити свої поселення на узвишшях.

По всій низинній території Угорщини здавна будувалися великі села, характерні для областей яскунів. У Ясшагу та за його межами багато яських селищ і нині залишаються такими ж, називаючись часто не селами, а містами, що дійсно відповідає цій назві за чисельністю населення і займаною ними територією. Зокрема, в 1984 р. у с. Ясдожа мешкало 25 тис. чоловік. Майже стільки ж жителів налічувалося в селах Ясапаті, Ястелек, Яскісер і ін. Про розміри таких сіл яскраве уявлення дає с. Ясалшосентдьйордь, що складається з 1400 дворів. Це ж характерно для яських селищ в Надькуншагу і Кушкуншагу, заснованих у XVIII ст. переселенцями з Ясшагу. Як приклад можна навести село (місто) Кішкунфеледьгаза, в якому 1984 р. мешкало 38 тис. чоловік.

Ще одна особливість, що вирізняє яські поселення в Ясшагу за часів турецької окупації, — це те, що вони будувалися у вигляді укріплення, обнесеного ровом з метою захисту від постійних набігів турків у період їхнього майже півторастолітнього панування в Угорщині. Історію становлення деяких яських поселень показують дані хронік. Найбільшу цікавість становлять селища Ясапаті і Ясдожа, як і місто Ясберень, що здавна є центром Ясшагу[1].Говорячи про планування яських селищ, потрібно відзначити, що воно характеризувалося чуто етнічними рисами ясів, що сягають корінням аланської доби й не мали аналогій навіть із плануванням селищ кунів. Зводилося ця планування до наступного. Густонаселений центр селища (талі) кільцем оточували просторі господарські двори, де розташовувалися приміщення для худоби, сільськогосподарський реманент, транспорт, хлібні комори, копиці сіна тощо. За господарськими дворами такими ж кільцями розташовувалися спочатку пасовища, а потім рілля. Сліди такого планування простежуються досі ще в деяких старих селищах, наприклад, у Ясдожі. Планування це, назване угорськими вченими „поселенням із двома внутрішніми ділянками“, або „городнім поселенням“, не відоме іншим угорцям. У кунів, для порівняння, господарський двір безпосередньо входить у житловий комплекс. Звідси можна зробити висновок, що угорські яси зберегли форму поселення з їхньої прабатьківщини, яка, судячи з досліджень аланських пам'яток у верхів'ях Кубані, багато в чому характеризувалося вищевказаними рисами. Старі яські селища будувалися також зазвичай із прямим вуличним плануванням і площею в центрі села, на якій височить велика кам'яна церква в готичному стилі, знаходяться ринок, торговельні заклади, сільське правління, школа[1].

Хутори

Другим типом поселення ясів був хутір, що існував у них в XVIII ст. як у Ясшагу, так і на куплених ними земельних ділянках в кунських областях - Надькуншагу й Кішкуншагу. У Надькуншагу, де мешкали половці-куни, були величезні пасовища і навіть на початку ХХ ст. тут займалися екстенсивною формою тваринництва. Тут не було хуторів. А на території Ясшагу, де таких пасовищ не було, господарювання здійснювалося за хутірською системою. Саме вона, як і стійлове скотарство, переважала в Ясшагу на межі XIX — XX ст.

Як відзначалося вченими, розвиток хутірської системи ясів був викликаний перебуванням на більш високому щаблі їхнього хліборобського і скотарського господарства, а також пов’язаних із ними домашніх і кустарних промислів. Відповідаючи цим завданням, хутори були найбільш поширеним типом поселення в ясів. Хутір (таньї), який будувався, як правило, для однієї або двох споріднених родин, носив ім'я свого засновника. На ділянці хутора, часто оперезаній тином, розводили свиней, овець, корів, курей тощо. Все це носило на собі відбиток різкої індивідуальності. Тут зазвичай розташовувалося кілька будівель: житловий будинок ыз трьома-чотирма приміщеннями, стійло, свинарник, корівник, курник, засіки, льох, майстерня, літня кухня, сарай для кукурудзи, колодязь з журавлем, а також фруктовий сад, виноградник тощо. Стійло (ол, ішталло), де утримувалися роздільно коні і велика рогата худоба, було головною будівлею на хуторі. Ця ж будова служило житлом для неодружених наймитів і парубків - членів родини. Ці стійла іноді були величезними, в них розміщувалося до 30-40 голів худоби. Поруч під навісом знаходилися вози, плуг та інші знаряддя. В окремій будівлі, оточеній огорожею, розміщувалися окремо свині і вівці. У свинарнику в середньому перебувало до 5-7 свиней. В саду ж знаходилися комори і зернові ями. Комори в Ясшагу з'явилися тільки наприкінці XIX ст. Інших будівель у саду не було. В саду ж стояли копиці сіна і купи соломи, паливо і будматеріали. Поза хуторами жодних пастуших будівель на території Ясшагу раніше не зустрічалося. Частину худоби, що розташовувалася в стійлах, вранці виганяли на пасовища, а надвечір вона поверталася додому. Пасовища навколо хуторів використовувалися господарями індивідуально. Худоба паслася не вільно, а прив'язувалася до кілочків. Таким чином, тварини перебували на одному місці протягом 1,5-2 годин; за ними постійно спостерігали пастухи, як правило, діти і підлітки з родини господаря або наймити. Свиней вирощували, головним чином, на продаж. Крім того, на кожному хуторі було в середньому чотири-шість корів. Молочні продукти оброблялися жінками і продавалися на далеких базарах. У їжі ясів велике значення мав сир. Крім нього виготовляли твердий сир. Баранів тримали, головним чином, на м'ясо. Розташовувався хутір ближче до проїжджої дороги.

Оселення ясів у Кішкуншагу супроводжувалося в XVIII ст. появою там хутірської системи поселення, яка відіграла важливу роль у розвитку їхніх головних галузей господарства. Яським селянам вона була відома з давніх-давен. Судячи з карти розселення ясів, яка складена й перебуває в краєзнавчому музеї Кішкунфеледьгаза, майже кожна друга родина ясів у Кішкуншагу мала свій хутір. Наприклад, у яському с. Керкедьхаза понад 200 дворів і майже стільки ж на його численних хуторах, розташованих недалеко один від одного.

Процес осідання тут ясів був тривалим, супроводжувався заснуванням вихідцями з Ясшагу маси хуторів, які через деякий час зливалися в більші селища (міста), що нерідко включали в свій склад і кунів. Ця система поселення і до сих пір зберігає значне поширення у яських жителів Кішкуншагу. Прикметно, що один із тутешніх яських хуторів - Лайошміже - став філією Будапештського сільськогосподарського музею. Він яскраво відображає життя селян-хуторян у ХІХ столітті.

Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів в Надькуншагу, яси тут ще в XVIII ст. вели інтенсивне землеробство, розширювали посівні площі, розводили городи, сади і виноградники. На хутір часто виселявся одружений син. Хутірське господарство ще в XX ст. у багатьох місцях велося в рамках великої родини, під одним дахом жило кілька поколінь, керованих старшим чоловіком. Хутірська система організації господарства, властива Ясшаґу, активно розвивалась протягом XIX ст. Хутори-таньа стають виробничими центрами землеробства і тваринництва та поступово відриваються від великих селищ - фалу. У самому Ясшагу хутірське господарство ще більше поширилося на початку ХХ ст. Так, якщо біля с. Ясапаті — одного з найстаріших — у 1855 р. було всього лише 38 хуторів, то в 1940 р. їх уже налічувалося до 800, навколо с. Ясіван - 614, середній наділ землі тут становив 4 га. Хутірські ділянки мали до 1,5 га землі. Численні хутора оточували селища - фалу.

Хутірська система в Ясшагу існувала і успішно функціонувала до 60-х років ХХ століття, але пізніше в зв'язку з організацією великих колективних господарств більша частина хуторів була закинута і в них збереглася лише третина колишнього населення, яке переселялося в міста. Розвиток підсобного господарства відігравав дуже важливу роль в економіці країни навіть у період соціалізму. Саме на основі об'єднання хутірських земель угорські комуністи здебільшого створювали великі кооперативні господарства, а коли з кінця 80-х років XX ст. почався процес їхнього розпаду, хутора Ясшага пережили хвилю відродження. Їхня кількість різко збільшилася.

Ретельне етнографічне дослідження Ласло Сабо показало своєрідність господарства і структури поселень Ясшага в порівнянні з сусіднім Надькуншагом - районом розселення кунів. Наприклад, для Ясшагу більш характерна хутірська система розселення і поєднання більш диференційованого землеробства зі стійловим тваринництвом, тоді як в Надькуншагу переважало пастухівське тваринництво зі своєю етнографічною специфікою, яскраво відображеною в пастухівському музеї Хортобаді. Процес перетворення ділянок пасовищ на орні поля там так і не завершився. Хутори відігравали там зовсім другорядну роль, виникнувши надзвичайно пізно і, як і в іншого відгалуження половців - палоці, під аланським впливом. Стійла для худоби у них часто будувалися разом із житловим будинком, тобто не окремо. Приміщення для свиней було більшим; також великими були будови для баранів. Влітку вівці перебували за спеціальним парканом в кутку двору (карам). Крім коней, в стійлах в Надькуншагу утримувалися воли. Їх використовували як тяглових тварин. Поруч з ними розташовувалися корови. Молоко, як правило, не продавали. Велика рогата худоба трималася в основному для м'яса, паслася на великих площах. Овець було набагато більше, ніж у Ясшагу (іноді до 100 голів на хутір). Овече молоко обробляли зазвичай чоловіки. Свині, які давали сало і м'ясо, харчувалися кукурудзою. У скотарстві зайняті були головним чином чоловіки[2].

Про хутірську систему розселення у аланів ще в Х ст. повідомляв арабський мандрівник і вчений аль-Масуді: «Цар аланів виставляє 30000 вершників. Це цар могутній і він користується більшим упливом, аніж решта царів. Царство його становить безперервну низку поселень настільки суміжних, що якщо кричать півні, то їм відгукуються інші у всьому царстві, завдяки суміжності й, так би мовити, переплетінню хуторів»[3].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. 1,0 1,1 Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 150—152.
  2. Кузнецов В.А. Алано-осетинские этюды. – Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. – С. 142; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. – Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. – С. 108-109; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. – Москва: Наука, 1996. – С. 18, 24, 36, 64, 66-67, 115, 157-158, 213.
  3. Караулов Н.А. Сведения арабских писателей о Кавказе, Армении и Азербайджане // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Тифлис : Типографии Канц. Наместника Его Императорского Величества на Кавказе и К. Козловского, 1908. – Выпуск тридцать восьмой. – С. 54.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.