Угорці й ранні алани

Матеріал з Разом
Перейти до: навігація, пошук

Угорці й ранні алани. Фахівці давно звернули увагу на збережений до нового часу в Передкавказзя топонім Можар, Маджар. Почав вивчення цього топоніма Янош Ерней. На його наявність посилаються автори з історії мадярів до Х ст. Ерік Мольнар, Карой Цегледі, Дьюла Немет, Ласло Бендефі. Про те, що цей етнотопонім зберігається віддавна, можна судити з його опису, залишеному арабським мандрівником Ібн Батутою (13041377), який відвідав його близько 13321333 р. Ібн Батута зберіг його назву «ал-Маджар». Ал-Омарі (помер в 1349 р.) згадує це місто під іменем «Маджар», а Абу-л-Фіда говорить про нього, можливо, на основі усної інформації, називаючи «Куммаджар», тобто «Маджар на річці Кумі» і розташовуючи на півдорозі між сучасним Дербентом («Залізні ворота») і Азовом. На думку Тадеуша Левицького, який навів дані східних авторів про цей топонім, «Маджар» нині — руїни на околиці м. Будьонівська в Ставропольському краї (до 1793 р. — м. Прикумськ). Левицький ідентифікує «Маджар» із топонімом «Можаров Юрт» («Мажаров Юрт») «Книги Великому Кресленню» 1627 р. Також «Поля Можарские» фігурують в джерелі XVI ст., а руїни старовинного міста на Кумі згадує архівний документ. В урочищі Маджар проводилися археологічні розкопки[1]. Осетинські перекази відображають алано-угорські контакти саме в цьому місті. Згідно з одним із переказів, родоначальник дигорських феодальних родів Баделя вважається вихідцем з Угорщини, а за іншим — з Маджара, звідки він разом з братом Басіатом (родоначальником балкарських таубіївських родів) пішов до Балкарії, а далі, залишивши там брата, в Дигорію[2].

Свідченням тісних контактів мадярів з аланами Північного Кавказу і Подоння є аланські за походженням слова мадярської мови. На іранізми не тільки в угорській, а й в мовах східних фіно-угрів (удмуртів, марі, хантів і мансі) вказують багато вчених. Контакти фіно-угрів зі стародавніми іранцями, що почалися ще на початку доби заліза, обумовлювали сприйняття ними маси іранських слів, а разом з ними, безсумнівно, і чималої кількості іранських елементів матеріальної і духовної культури, вірувань, що доводиться багатьма даними етнографії. Особливе місце має бути відведено тому факту, що більшість (або принаймні значне число) відомих нам угро-фінських народів, у тому числі мансі і ханти, найближчі родичі угорців за мовою, марійці, удмурти і деякі інші племена угро-фінської мовної системи обрали для своїх етнонімів іранську підоснову. Навіть сама назва мадярин (угорець) виводиться від давньоіранського слова mort (mart) 'людина'. Видатний угорський історик Дьйордь Дьйорффі у зв'язку з цим висуває теорію, згідно з якою в історії угрів і сарматів, які жили в найближчому з ними сусідстві, був період, коли останні поширили свою владу на угрів, прагнення яких пристосуватися до завойовникам і змусило їх назвати себе іранськими (сарматськими) словами. Безперечно також і те, що частина іранських (осетинських) слів була засвоєна мадярами (угорцями) на їхній прабатьківщині[3].

Крім давньоіранського слова 'золото' (арань), засвоєного ще за угро-фінської доби, а також іранського слова 'сім' (хет), запозиченого за доби угорської спільноти, і слів зі значенням 'корова' (техен), 'молоко' (тей), 'десять' (тиз), 'повсть, фетр' (немез), 'м'ясо' (хуш), 'віз, віз' (секер) , 'ряднина, полотно' (васон), 'вдівець, вдова' (езведь), 'тисяча' (езер) і кілька пізніших іранських запозичень зі значеннями 'сорочка' (інг) і 'шабля, шашка, меч' (кард) потрапили вже в мову мадярів невідомо, з яких іранських мов і в який час, у мові мадярів є слова, в аланському походженні яких у фахівців немає сумнівів. Щодо цих слів відомо також, що вони запозичені до здобуття батьківщини, а не з мови тих аланів, які мешкали в королівстві Угорщина, починаючи з епохи монгольської навали. Ці аланські слова мають значення: 'княгиня, королева' (ассонь, зараз це слово має значення 'жінка'), 'міст' (хід), 'панцир' (верт). До них примикає група слів, аланське походження яких більш-менш ймовірне: 'весь, цілий' (егес), 'багатий' (газдаг), 'молодша сестра' (хуг), 'отрута, трутизна' (мерег), 'скло' (ювег), 'яма' (верем), «зелений» (зельд). Пам'ять про контакти з мадярами зберегла й мова осетинів, які є прямими нащадками аланів. Осетинські слова 'п'яний' (ресіг), 'дуб' (тельдзе), 'сад, город' (керт) — на думку деяких учених, є мадярськими за походженням. Крім зазначених вище запозичень з іранських мов, у мову мадярів до здобуття батьківщини проникли слова середньоперської мови (пехлеві), що мають значення 'ярмарок' (вашар), 'мито' (вам), 'фортеця, замок' (вар) і, ймовірно, 'пісня, мелодія' (ханг), сучасне значення цього слова — 'голос, звук'. Всі ці запозичення, виявлені працями угорських лінгвістів, систематизовані і пояснені в зведених роботах Гези Барці[4].Серед осетино-угорських мовних сходжень звертає на себе увагу чоловіче ім'я Аладар, відоме вже в епоху Арпадів (осет. «князь» (алдар))[5].

До тих же хронологічно ірано-аланських впливів може належати згадана в найдавнішій угорській хроніці назва країни угорців Дентумогер. Анонім часу короля Бели (кінець XII — початок XIII століття) називає Скіфію і народи, які там живуть, цим терміном: Шаблон:Початок цитати

«Земля ж скіфська вельми протяжна завдовжки і завширшки, люди ж, які її замешкують, звуться по-простацькому дентумогер донині й ніколи вони не були підпорядковані владі будь-якого імператора. … Отже, найсильніший і найнаполегливіший у ратній праці народ мадярів, як ми сказали вище, веде своє походження від скіфського народу, який їхньою власною мовою називається Дентумогер»[6].

Шаблон:Кінець цитати Цим терміном Анонім позначав прабатьківщину мадяр, предків сучасних йому угорців і мадярів, які жили за його часу на сході[7]. З урахуванням дигорського «донті» він перекладається як 'річкові мадяри' або 'мадяри межиріччя'[8][9].

Після того, як предки угорців в VI ст. почали просуватися з Уралу на захід, вони на довгий час осіли в степах Південної Росії і на Північному Кавказі та виявилися близькими сусідами аланів. Соціальні та етнокультурні зв'язку аланів і угорців знайшли відображення, зокрема, в угорському фольклорі. Насамперед це підтверджується угорським переказом про походження угорців. Вперше він фігурує у того ж Аноніма часу короля Бели (кінець XII — початок XIII ст.) і згадує повелителя аланів Дула (principis Dulae Alanorum duas filias). Той же переказ знаходиться у автора другої половини XIII ст. Шимона Кезаї в його праці «Діяння угорців». Дослідники відзначають фольклорне походження легенди[10]. Згідно з останньою, прабатьки-етнархи угорців брати Гунор і Могор полювали на оленя поблизу боліт Меотиди (Азовське море), зустріли тут болгар і викрали їх жінок і дітей. Серед захоплених знаходилися і дві дочки аланського князя Дула. Аланки стали дружинами Гунора і Могора і від цих шлюбів пішов угорський народ:

Шаблон:Початок цитати

«Гігант Менрот після початку змішування мов увійшов в землю Евілат, краї якої в ті часи називали Персією, і там він зродив від своєї дружини Енети двох синів, тобто Хунора і Могора, від яких пішли гуни, або мадяри. Але кажуть, що у гіганта Менрота, крім Енети, були й інші дружини, від яких він зродив, крім Хунора і Могора, безліч синів і доньок. Ці його сини і їхні нащадки населяють край Персії, тілом і кольором вони схожі на гунів і лише промовою відрізняються трохи один від одного, як сакси і тюринги. Оскільки ж, однак, Хунор і Могор були у Менрота первістками, то відокремившись від свого батька, вони виселилися в окремі шатра.

Сталося в один із днів, що коли вони вийшли полювати в болота Меотиди, у пустельному місці перед ними з'явилася олениця, а коли вони стали її переслідувати, вона втекла від них. І позаяк вона зовсім зникла у них з очей, вони довго шукали її, але не змогли натрапити на її сліди. Однак, проходячи по згаданих болотах, вони побачили, що вони зручні для прокорму худоби. Потім вони повернулися до батька і, отримавши від нього дозвіл, з усім своїм майном вони переселилися в болота Меотиди, щоб там оселитися. Край же Меотида знаходиться по сусідству з Персією, їхньою батьківщиною. Звідусіль його оточує море, крім дуже вузького броду. Річок там зовсім немає, але травою, деревами, рибою, птицею і звірами вона рясніє. Вхід туди важкий і вихід — теж. Прибувши в болота Меотиди, вони нікуди не рухалися протягом п'яти років. На шостий рік вони вийшли і в пустельному місці випадково натрапили на дітей і дружин синів Белара, які залишилися в шатрах без чоловіків. Разом з їхнім добром вони швидко відвели їх у болота Меотиди. Сталося так, що серед дітей вони схопили двох доньок князя аланів Дули. Одну з них взяв у дружини Хунор, іншу — Могор. Від цих жінок ведуть походження всі гуни»[11].

Шаблон:Кінець цитатиЦей переказ повторюється у «Кепеш-хроніці» XIV ст. та інших пізніших джерелах[10].

Відомо, що заснована ханом Кубратом династія Дуло існувала і у болгар. Її походження навіть пов'язують з аланами та аланським етнонімом дул-ас, опираючись на ім'я найвідомішого з синів Кубрата Аспаруха, яке має давнє північноіранське походження й означає в перекладі 'світлий кінь'. Дослідники відзначають ім'я Дуло в сарматських написах, а прізвище «Дулата» — Дулаєви у осетинів існує дотепер. Збіг імені легендарного аланського князя з реальним осетинським фамільним ім'ям вельми прикметний. Аланське походження князя Дуло визнане в угорській історіографії[12].

Не заперечуючи зв'язку угорської генеалогічної легенди з гунським міфом про оленя, полювання на якого допомагає знайти нову батьківщину, угорські та осетинські вчені вказують, що даний сюжет відомий не тільки у гунів і оногурів, а й у аланів-осетинів. Дійсно, в осетинському нартівському епосі присутня барвиста розповідь про невдале полювання нарта Сослана на чарівного оленя[13]. У осетинів-горян нерідко заснування того чи іншого поселення пов'язується з оленем, якого ранить мисливець, і поранений олень приводить його до джерела або на якусь галявину, де мисливець обирає собі місце поселення[14]. Так, згідно з легендою, переслідуючи оленя, відкрив для поселення землі Устур-Дигорії родоначальник знатної родини Хаміцаєвих Хамица. Так само потрапляє в Дигорію Гагу, що заснував Доніфарс. Близькі легенди розповідалися і про заснування с. Ціміті і Донісар[15].

У IX ст. угорці покинули українські степи, просунулися далі на захід та осіли на території сучасної Угорщини. Існує версія, за якою певна частина аланських племен (так звані «кінні алани») пішла в Подунав'я разом з угорцями[14]. У недавньому минулому в низці місцин Альфельда зустрічалися ще аланські поселення, що відносилися до раннього середньовіччя. Як на одне з таких місць мешкання нащадків цих аланів вказують на невелике село Кендереш (кендер 'конопля', осет. ган) в Надькуншагу[16]. Дослідники також висували думка, за яким ім'я Арпада швидше аланське, ніж мадярське, ім'я його співправителя Курсан походить від осетинського Хур-зæнæг 'нащадок Сонця', і більше того, перший християнський король Угорщини, Іштван Святий, носив у язичництві, згідно з Тітмаром Мерзебурзьким (IV 59), ім'я Вайк, зіставне з осетинським уаиг 'велетень, велет'[17].

Доведено, що з іменем перших угорських князів, святого Іштвана і святого Ласло (XI ст.) пов'язаний культ святої чаші — характерна іранська ідея. У скарбниці династії Арпадів довгий час зберігали прекрасну золоту чашу, інкрустовану коштовним камінням. За описом вона точно відповідає чаші Хосрова, що зберігається в Парижі, і електровій чаші, знайденій у Сегед-Надьсекшош, у багатому гунському комплексі, що датується V ст., а також схожій чаші, описаній у легендах про короля Артура. Однією з чудесних речей, пов'язаних зі святим Ласло, є срібна чаша, що володіє магічними властивостями. Безсумнівно, всі ці чаші відповідають тим уявленням, які характеризували вже скіфів, а також персів-Ахеменідів. У персів царську владу небесного походження і царське сяйво — фарн — символізувала золота чаша. Ця сяюча чаша небесного походження була зображена на фресці церкви в Велемері, написаній у 1378 р. На вже загиблому розписі зображений святий Імре (син короля Іштвана), що сидить на коні і передає батькові, котрий також сидить на коні, чарівну чашу. Про таку ж святу чашу, прикрашену дорогоцінними каменями, чашу Грааля, писав Кретьєн де Труа: на королівському бенкеті дівчина-красуня вносить у залу чашу, оздоблену найпрекраснішими дорогоцінними каменями світу, сяйво яких затьмарює світло канделябрів. Немає сумніву, що вірування і звичаї, пов'язані зі святою і одночасно магічною чашею небесного походження, народилися в іранців і своїм корінням сягають скіфського або, найпізніше, ахеменідського часу, й уже звідти вони потрапили в Західну Європу через Карпатський басейн[18]. Ця священна чаша угорської династії, як і Святий Грааль, відповідає чаші Нартамонга (Уацамонга), чарівній посудині, яка відіграє важливу роль в нартівському епосі осетинів[19].

Існує припущення, що на «питному розі» Х ст. н. е. з Надь-Сент-Міклоша (Південна Угорщина) читається напис, що містить нібито назва Уацамонга[20]. У 1799 р. в селі Надь-Сент-Міклош (Nagy-Szent-Miklós ' «Великий Святий Миколай») поблизу річки Мароша був виявлений скарб із 23 золотих судин вельми витонченою роботи. Особливий інтерес представляють написи на них: три — грецького письма, а решта вісімнадцять, як доводив Георгій Турчанинов, виконані аланським листом. На його думку, написи витримані в історичних та діалектних змішаних дигорсько-іронський нормах осетинської мови. Дані дешифрування дають їхнім прихильникам підстави припускати, що в X ст. в Південній Угорщині зберігався стародавній сармато-аланський етнічний масив. Його вельможне панство і правителі, мабуть, під впливом аварів або булгар, сприйняли тюркський титул каганів. Населення вживало як дигорський, так і іронський діалекти осетинської мови, а можливо, говорило змішаною дигорсько-іронською говіркою. Подібного типу змішаний діалект — уалагкомський говір був зафіксований в Північній Осетії. На думку Турчанинова, відмінність між Надь-сент-міклошською аланською мовою і мовою сучасних осетинів-уаллагкомців — лише в тому, що в першій на дигорську основу мови накладаються іронізми, а в другій навпаки — первинна основа мови іронська. Також аланське населення Південної Угорщини Х ст. зберігало в масовій свідомості один із найдавніших сюжетів нартівського епосу — про чашу нартів. Як вважають прихильники дешифрування, алани Південної Угорщини були пов'язані з кавказьким світом і, можливо, мали у своєму складі представників інших етнічних спільнот. Крім того, вони були християнами. Як відомо, Szent-Miklós — святий Миколай був у той же час покровителем християнізованого алано-осетинського середовища на Північному Кавказі, в верхів'ях Кубані, де був знайдений аланомовний Зеленчукський пам'ятник із його згадкою[21].

Архієпископ зальцбурзький Теотмар (Дітмар) у своєму посланні від 900 р. відкидав і називав брехливим звинувачення мораван у тому, що баварці «разом з мадярами образили католицьку віру і принесли клятву за допомогою собаки або вовка, а також інших недостойних і язичницьких (простолюдних) способів і уклали з ними (мадярами) мир і що ми дали їм гроші, щоби вони пройшли до Італії»[22]. Подібні клятви побутували аж до нового часу у осетинів: так, наприклад, під час судового розгляду про крадіжки одним з найдієвіших засобів упізнання винного вважалося змусити підозрюваного переступити через запалену вовчу жилу і заприсягтися в невинності. Винний не посміє цього зробити, бо тоді його руки зведе, як корчиться на вогні вовча жила[23].

У свою чергу Теотмар звинуватив мораван у тому, що це вони протягом багатьох років укладали союз за вказаною вище язичницьким звичаєм і «саме вони взяли до себе чималу масу мадярів і за звичаєм мадярів повністю обстригли голови своїх лжехристиян». Звичай мадярів стригти повністю волосся був добре відомий у Європі. Його згадує як одну зі стереотипних етнічних ознак мадяр Регіно Прюмський: «Волосся своє вони зрізають ножем до шкіри»[24]. Осетини голили голову або носили дуже коротко стрижене волосся[25].

Цікаві відомості дає Регіно Прюмський, коли підкреслює мимохідь, що бретонці б'ються подібно до угорської кінноти. Бретонці зазвичай не доводять свою атаку до кінця, але після атаки повертають своїх коней, вони відрізняються від мадярів тільки тим, що останні пускають стріли, тоді як перші метають дротики. Далі він зауважує, що угорці ніколи не сходять з коней і не б'ються пішими[26]:Шаблон:Початок цитати

«Вони не можуть боротися впритул (з противником) у бойовому строю або захоплювати міста завдяки облозі. Б'ються на конях, і просуваючись назад, і відступаючи. Часто навіть вдаються до удаваної втечу. І не можуть довго битися. Втім, якби у них стійкість була такою ж, як сильно їх напад, то вони були б непохитними. Як правило, після жаркої сутички залишають битву, а трохи згодом повертаються з утечі в бій, і коли ти подумаєш вже, що переміг, тут ти і потрапляєш у смертельну небезпеку. Цей спосіб боротьби тим більш небезпечний, що він незвичайний для інших народів (етносів). Існує відмінність між способом вести бій у них і у бриттів, які використовують дротики: (мадяри) використовують стріли»[27].

Шаблон:Кінець цитати. Ці паралелі дослідники вважають наслідком того, що на бретонців вплинули алани, які мешкали в Армориці[26].

Регіно Прюмський стверджував, що мадяри, за чутками, «п'ють кров, серця людей, яких вони захоплюють, вони ділять на шматочки і пожирають їх ніби ліки»[28]. Анонім часу короля Бели визнавав, що народ мадярів «дійшов до такої жорстокості, що, як кажуть деякі історики, рухомий гнівом, їв людське м'ясо і пив людську кров»[29]. У міфології і обрядовості скіфів, массагетів і аланів людській крові надавалося важливе значення, їй приписувалися містичні властивості зцілення і фізичного відродження. Скіфський воїн, убивши першого ворога, пив його кров. Кров полонених приносили в жертву мечу бога війни. Массагетська цариця опустила голову свого ворога, перського царя, у бурдюк, доверху наповнений людською кров'ю. Середньовічні алани розірвали одного зі своїх знатних ворогів на частини і скуштували його крові[30].

За однією з версій, перші яси переселилися до Угорщини після походу великого князя Святослава у 965 р. на хозарів, ясів і касогів[31].

Згідно з Яном Ферентом, ще в XII ст. угорський король Ласло II взяв у полон невелику групу ясів і поселив їх між Тисою і Задьвою, а також хотів їх охрестити. Можливо, освоєння Ясшагу ясами можна починати з цього невеличкого епізоду[32]. Павло Голубовський підмітив, що розміщення кунських (і яських) поселень мало на меті убезпечити кордон з Польщею і Руссю[33]. Тому цілком справедливим є припущення дослідників, що алани, котрі оселилися пізніше в тому ж Альфельді, цілком могли зустрітися там зі своїми родичами і навіть порозумітися з ними рідною мовою[34].

Література

Посилання

Шаблон:Угро-фінські народи

  1. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 164—165.
  2. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 82.
  3. Магометов А. Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1981. — С. 29; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 80.
  4. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 214.
  5. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 97.
  6. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 349, 354.
  7. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 352, 354—355.
  8. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 101.
  9. Артамонов М. И. История хазар. — Л.: издательство Гос. Эрмитажа, 1962. — С. 341.
  10. 10,0 10,1 Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 102.
  11. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 198—199, 346.
  12. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 102—103; Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 83.
  13. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 103.
  14. 14,0 14,1 Магометов А. Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1981. — С. 32.
  15. Туаллагов А. А. Меч и фандыр (Артуриана и Нартовский эпос осетин). — Владикавказ: Ир, 2011. — С. 42.
  16. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 29, 49-50, 86.
  17. Kucharski Eugeniusz. Żywioł alański (jaski) w Karpatach Wschodnich. — Warszawa: Komisja Naukowych Badań Ziem Wschodnich, 1938. — S. 7.
  18. Маккаи Янош. Древнеиранский обычай «подношения чаши» и его связи // Донские древности — Азов: Азовский краеведческий музей, 1997. — Выпуск 5. Сарматы и Скифия. Сборник научных докладов III международной конференции «Проблемы сарматской археологии и истории». — С. 148—149.
  19. Литлтон К. Скотт, Малкор Линда А. От Скифии до Камелота. — М. : Менеджер, 2007. — С. 271—292.
  20. Турчанинов Г. Ф. Древние и средневековые памятники осетинского письма и языка. — Владикавказ: Ир, 1990. — С. 139.
  21. Исаенко А. В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов. — Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова, 1993. — С. 189—190.
  22. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 45, 54, 58.
  23. Чурсин Г. Ф. Осетины. — Тбилиси, 1925. — С. 190; Чибиров Л. А. Традиционная духовная культура осетин. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. — С. 160.
  24. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 45, 51, 290.
  25. Гильченко Н. В. Материалы для антропологии Кавказа. I. Осетины: Диссертация на степень доктора медицины. — Санкт-Петербург: типография департамента уделов, 1890. — С. 169; Осетины глазами русских и иностранных путешественников (XIII—XIX вв.) / Составление, вводная статья и примечания Б. А. Калоева. — Орджоникидзе: Северо-Осетинское книжное издательство, 1967. — С. 191—192, 296.
  26. 26,0 26,1 Бахрах Бернард С. Аланы на Западе (от первого их упоминания в античных источниках до периода раннего средневековья). — М. : Ард, 1993. — С. 104—105.
  27. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 289—290.
  28. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 290.
  29. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. — М. : Росспэн, 1997. — С. 350.
  30. Рид Говард. Артур — король драконов. Варварские истоки величайшей легенды Британии. — М. : Менеджер, 2006. — С. 19-20, 62, 71, 130, 139, 161—164, 175—177, 182, 208, 224, 258, 264, 272; Алемань Агусти. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. — М.: Менеджер, 2003. — С. 396.
  31. Шпилевский С. М. Древние города и другие булгарско-татарские памятники в Казанской губернии. — Казань: Университетская типография, 1877. — С. 105.
  32. Кузнецов В. А. Алано-осетинские этюды. — Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. — С. 115.
  33. Голубовский П. Половцы в Венгрии. Исторический очерк. — Киев: Типография Императорскаго Университета Св. Владимира, 1889. — С. 10.
  34. Калоев Б. А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. — М.: Наука, 1996. — С. 86-87.


Все тексты и изображения, опубликованные в наших проектах, включая личные страницы участников, могут использоваться кем угодно, для любых целей, кроме запрещенных законодательством Украины.