-

Сьогодні 26 листопада 2024 року. Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Білі хорвати: відмінності між версіями

Матеріал з Разом
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ua>Halyna13
мНемає опису редагування
 
м (Імпортовано 1 версія)
 
(Немає відмінностей)

Поточна версія на 20:31, 17 грудня 2022

Шаблон:Етнічна група

Білі хорвати (Шаблон:Lang-orv[1]) — слов'янське плем'я, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Східної Європи, найімовірніше в районі південного заходу Польщі, півночі Чехії, України та частково на сході Німеччини. В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Великої Хорватії, також їм відводять місце в етногенезі українців.[2][3]

Нинішні хорвати Хорватії — це «червоні хорвати». Одне зі східнослов'янських племен, яке проживало в східній Галичині західної території України, називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію. У VII столітті частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії.[4] Племена, котрі проживають у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

Історичні згадки

Файл:Білі хорвати.jpg
Історична еволюція білих хорватів протягом VI-IXст. (на основі даних кінця ХІХ — поч. ХХ століть)

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впадінні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian)[5]. На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв із історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збіг[6].

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь[7]. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення)[8]. Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки[9]. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами[10], а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:


В іншому місці Констянтин Багрянородний детальніше описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:


Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен: .

У 907 році карпатських хорватів згадують як руське плем'я, що брало участь у поході Олега на Константинополь

Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році: .

Хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І Хороброго[11], що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019–1030 роках.

Версії походження народу

Велика Моравія наприкінці ІХ ст.

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)[12]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур[13] (похідних від пшеворської, зарубинецької[14] та київської[15] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[16], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття[17]. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів[18]. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами[19]. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228[20]. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами[21]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені[22]. Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в Карпатах[23], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових Бойків українською етнічною групою[24]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами[25]. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадкам білих хорватів[26]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії[27]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії[28].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після Х століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.

Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України[29].

Про білих хорватів див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації

Див. також

Шаблон:Div col

Шаблон:Div col end

Примітки

Джерела

Шаблон:Refbegin

Шаблон:Refend

Посилання

Шаблон:Державні утворення українців Шаблон:Слов'янські племена Шаблон:Київська Русь Шаблон:Археологічні культури України

  1. ↑ http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm

  2. ↑ стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. ↑ М. Брайчевський. Вибране. Т ІІ. Хозарія і Русь. Київ. Видавництво О. Теліги. 2009. ISBN 978-966-355-029-9, ст. 345—347.
  4. ↑ http://dx.doi.org/10.18509/gbp.2016.21
  5. ↑ http://www.magma.ca/~rendic/introductioncroats%26serbs.htm

  6. ↑ Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328
  7. ↑ Niderle L. Slovanske starożitnosti. — Praha, 1906. — D. 2. — Sv .1. — S. 193, 224.
  8. ↑ http://oldru.narod.ru/biblio/kb_imp1.htm#31

  9. ↑ Dominik MANDIĆ, «Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.20
  10. ↑ De Administrando Imperio — Костянтин Багрянородний
  11. ↑ Monumenta Poloniae Historica. — Lwów, 1872. — T. 2. — P. 231. Шаблон:Ref-la
  12. ↑ Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.
  13. ↑ Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.
  14. ↑ Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.
  15. ↑ Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102; Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян (за ал-Масуді) // Галичина: Науковий та культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Ів.-Франківськ, 2003. — № 5. — С. 25—34.
  16. ↑ Назін С. В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI — VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
  17. ↑ Alemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125—135.
  18. ↑ Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata. — Zagreb : Nakladni Zavod MH, 1990. — S. 61. хорв.
  19. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.63
  20. ↑ Mijo M. ĆURIĆ, «Staroiransko porijeklo Hrvata», Neovisna autorska naklada, Zagreb, 1991, c. 95
  21. ↑ Mirko VIDOVIĆ, «Hrvatski iranski korjeni», Zagreb 1991, c. 19
  22. ↑ Vjekoslav KLAIĆ, «Povijest Hrvata», Nakladni Zavod MH, Zagreb, 1990, c.60
  23. ↑ Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata… S. 47-48
  24. ↑ Dominik MANDIĆ. Hrvati i Srbi — dva stara različita naroda. — Zagreb: Nakladni Zavod MH, 1990.— S. 20. хорв.
  25. ↑ Ferdo ŠIŠIĆ, «Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara», Zagreb 1925. — С. 239—240.
  26. ↑ B.D. GREKOV. Kijevska Rusija. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 456—457. хорв.
  27. ↑ B.D. GREKOV, «Kijevska Rusija», Naprijed, Zagreb, 1962. — С. 438—456.
  28. ↑ M. BRANDT, "Ruske zemlje od XII stoljeća do Ivana Groznog. — Zagreb : Naprijed, 1962. — S. 503—504.
  29. ↑ http://www.mytusa.org/index.php?option=com_content&view=article&id=92:ljubov-dolid-mlviv-&catid=38:blog-qmytusa&Itemid=135

Отримано з http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php?title=Білі_хорвати&oldid=4063