Передумови та причини російсько-української війни

Прогнозування майбутньої війни

Після війни 2008 року проти Грузії низка експертів передбачала, що наступна війна буде в Україні. Так статті опублікували: The Washington Times.

Причини протистояння

Геополітичні причини

Одразу після розпаду СРСР політикум Росії взяв курс на відновлення впливу Росії на пострадянські країни. Спершу цей вплив був спрямований проти України, вихід якої з СРСР, власне, і призвів до його розпаду. Причини, що спонукали російський політикум до відродження екс-СРСР, є досить складними: від імперської ментальності росіян, скерованої не на розбудову власної держави, а на поневолення сусідніх народів, і до бажання зберегти під власним контролем виробничі потужності колишнього СРСР та гарантовані ринки збуту. Таким чином відносини з Україною в Росії традиційно розглядалися в контексті власних глобальних геополітичних інтересів.

Одним із геополітичних факторів є протиборство Росії та України за контроль на Азовському морі, що, зокрема, вилилося в Конфлікт щодо острова Тузла у 2003 році.

З листопада 2013 року, коли Віктор Янукович заблокував законодавчо закріплений курс на Європейську інтеграцію та коли почалася в країні Революція гідності, кремлівська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно імперську та брехливу інформаційну війну проти України, яка мала за мету підготувати суспільну думку у світі до зовнішньої агресії Російської Федерації щодо України.

Прагнення російської влади підкорити Україну

Як заявив полковник ФСБ І́гор Гіркін, російська влада ще в 2000-х роках розпочала спроби встановлення економічного контролю над Україною, щоб "купити її з тельбухами". За його інформацією, для цього Путін дозволив російським олігархам та чиновникам скупити значну частину всієї української власності.

Росія активно підтримувала сепаратизм на Донбасі ще в 2004 році. У 2004 році відбувся захід під назвою «Перший Всеукраїнський з'їзд», де сепаратисти відкрито обговорювали створення незалежної республіки на сході України. Республіка мала охопити всі російськомовні регіони України. На з'їзді були присутні у тому числі високопосадовці з Росії (мер Москви Юрій Лужков), Янукович та українські олігархи. Подібні заходи були організовані у 2008 та 2012 роках, кожного разу – за участю високопоставлених політиків з Росії.

У 2008 році Юрій Лужков заявив, що питання державної приналежності Севастополя залишилося невирішеним, і Росія це питання вирішуватиме на користь свого "державного права".

Інформаційна війна проти України ведеться всіма можливими засобами, а її непрямими жертвами виявляються не тільки українці. Як приклад, загальновідомий вислів Володимира Путіна, адресований Президенту США Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» (З розмови Володимир Путіна та Джорджа Буша, Бухарест, 2-4 квітня 2008).

Початок російсько-української війни в 2014 році фактично ознаменував прагнення Росії посилити вплив на Україну, яка Революцією Гідності започаткувала геополітичний розворот на Захід. Традиційно для Росії цей вплив почав здійснюватись у формі гібридної (фактично — неоголошеної) війни, що межує з державним тероризмом. Таким чином, інформаційна війна, яку Росія активізувала з початком російської збройної агресії, направлена на інформаційне забезпечення сепаратистського руху на сході України, послаблення контролю центральної влади, створення проблем безпекового та економічного характеру.

Колаборація і її причини

У червні 2019 Олександр Турчинов, який у лютому-травні 2014 виконував обов'язки Президента України, оприлюднив відсоток зрадників по різним силовим структурам під час захоплення Криму:

• Збройні сили України — 70 %,
• Міністерство внутрішніх справ України — 99 %,
• Державна прикордонна служба України — 70 %,
• Служба безпеки України — 90 %,
• Управління державної охорони України — 95 %

Основними причинами зрадництва були:

• Безперешкодна робота російської пропаганди в Україні і особливо у Криму напередодні і під час інтервенції, існування антиукраїнських організацій, толерантне відношення української влади до цих явищ протягом багатьох років; при цьому — відсутність системної проукраїнської пропаганди.
• Більш високий рівень грошового забезпечення російських військовослужбовців, особливо у Криму, де вони на той час отримували ще й окремі надбавки як за службу за кордоном, взагалі меркантильні міркування (зокрема, збереження житлової площі і т. ін.)
• Індивідуальна вербувальна робота російських спецслужб (іноді — відвертий підкуп), спрямована на керівний склад українських силових структур, командирів військових частин
• Невизначеність політичного статусу української влади у зв'язку з втечею у лютому президента В.Януковича до Росії, а також всіх керівників силових структур.
• Неспроможність нової української влади надати дієву підтримку оточеним у Криму частинам у зв'язку з відсутністю достатніх сил і засобів і, можливо, політичної волі.

Одним з перших резонансних випадків державної зради став відкритий перехід на бік ворога 2 березня 2014 р. командувача ВМС ЗС України Дениса Березовського, тільки напередодні, 1 березня, призначеного на цю посаду.

Також на бік окупантів перейшли майже всі інші державні службовці (судді, прокурори, чиновники адміністрацій).

На Донбасі найбільш відомими зрадниками стали:

• Ходаковський Олександр Сергійович — колишній командир донецької «Альфи» СБУ, активно підтримував російських загарбників, у травні 2014 створив терористичне озброєне угруповання «батальйон «Восток» і активно втрутився у боротьбу за владу на окупованій росіянами території Донецької області.
• Штепа Неля Ігорівна — міський голова Слов'янська, член «Партії регіонів», відкрито стала на бік терористів угрупування Гіркіна, які у квітні 2014 захопили місто і вимагала від мешканців міста, також підтримувати їх.
• Царьов Олег Анатолійович — народний депутат України, член «Партії регіонів». Ще навесні 2014 р. намагався вести проросійську політичну діяльність в Україні, зокрема, намагаючись виправдовувати окупантів у медіа-просторі, підтримувати антиукраїнських активістів. 26 червня 2014 року обраний «спікером парламенту» Союзу народних республік — об'єднання терористичних організацій ДНР і ЛНР. В Україні перебуває у розшуку.

Див. також

• Оцінки та класифікація російсько-українського конфлікту
• Історичні передумови проросійських заворушень 2014 року в Україні
• Доктрина Єльцина

Матеріали

• Will Russia-Ukraine be Europe's next war? («Чи станеться між Росією та Україною наступна війна в Європі?»). Стаття-прогноз «The Washington Times» за 12 жовтня 2008.
• Гай-Нижник П. П. Росія проти України (1990—2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення. — К.: «МП Леся», 2017. — 332 с. ISBN 978-617-7530-02-1
• Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики / Кер. проекту, упоряд. і наук. ред. П. П. Гай-Нижник; Авт. кол.: П. П. Гай-Нижник, Л. Л. Залізняк, І. Й. Краснодемська, Ю. С. Фігурний, О. А. Чирков, Л. В. Чупрій. Міністерство освіти і науки України; Науково-дослідний інститут українознавства. — К.: «МП Леся», 2016. — 586 с. — ISBN 978-966-97599-0-0.
• Ситник О. Історичні витоки російсько-української війни 2014—2017 років // Східноєвропейський історичний вісник. — 2017. — Вип. 2. — С. 71—81.