-

Сьогодні 22 листопада 2024 року. Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Дуліби

Матеріал з Разом
Версія від 20:35, 17 грудня 2022, створена Володимир Ходирєв (обговорення | внесок) (Імпортовано 1 версія)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Шаблон:Otheruses Шаблон:Infobox Former Country

Дуліби, дудліби (Шаблон:Lang-orv[1]; Шаблон:Lang-cu; Шаблон:Lang-be; Шаблон:Lang-cs; Шаблон:Lang-sk; ) — одне із великих племен східних слов'ян (теж саме плем'я існувало і серед західних слов'ян), об'єднання слов'ян, представлене пам'ятками празько-корчацької та лука-райковецької археологічних культур, входило до склавинського союзу племен, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Дуліби відомі також під назвою бужани та волиняни[2][3][4]. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих притоках верхньої течії Прип'яті. У XI ст. увійшли до складу Київської Русі ставши частиною українського народу (див. Етногенез українців)[2].

Дуліби, як і їх східні сусіди деревляни жили у великих лісах. У сорокових роках Х ст., років за понад сто років до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Аль Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Він розповів, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна родів, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке колись панувало Аль Масуді називає «Valinana» (волиняни). З «Руського Літопису» знаємо, що волиняни — це ті ж самі дуліби, які жили біля р. Західний Буг.

Етимологія

Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці VIII ст. або на початку IX ст. переселилися за р. Прип'ять на землі дреговичів.

Західнослов'янське плем'я, що жило в IX столітті в верхній частині басейну р. Влтави, поруч з містом Дудлеби[5]. У Аль Масуді згадуються як «дулабе». Дуліби вважаються чеським племенем, як і пшовани, злічани, літомеричі, лучани, седлічани, дечани і лемузи. Етнонім дуліби є одним із найстаріших слов'янських етнонімів, поряд з сербами і хорватами. На думку Крістофера Фокта, цілком імовірно, що вони не виникли в різних регіонах незалежно один від одного, а їх розселення є наслідком міграцій та етногенезу[6]. Середньовічний польський хроніст Ян Длугош стверджував на основі старожитніх літописів, що дуліби були «єдиним племенем», у якого був прародитель на ім'я Дуліб[7].

Згідно чеського дослідника середини ХІХ ст., Павла Шафарика, літописні дуліби й тиверці є одним племенем толковини — тобто «толкові люди», «мудрі люди» (самоназва одного племені званого іноземцями як різні племена)[8][9][10]. Однак на сьогодні дані гіпотези вважаються анахронізмом.

Проте, найбільш імовірною, на думку більшості вчених, зокрема О. М. Трубачова, є версія, що племінна назва *dudlěbi є запозичення з германських мов, де *daud-laiba- означає “спадок мерця”. Менш вірогідними вважають етимології герм. *þeuda-laiba - ”спадок народу”, Лер-Сплавінського, яке мало би дати форму *tjudlěbi, герм. *Dudl-eiba - “країна волинок”, проблематичним є трактування *Dudl-ěb - “долина, низина”, тобто дуліби — жителі низин, долин. У деяких слов'янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп», що походить від того ж кореня, означає дурного, безтолкового, сліпого, косоокого чоловіка, батрака, що ймовірно є результатом пейоративізації племінної назви.[11]

Історія

Дудліби на чеській карті

Держава Дулеба (Дулоба)[12], дулібський племінний союз сформувався ще за часів Римської імперії в оточенні германських і булгарських племен. У III—IV ст. вони, можливо, були захоплені племенами готів, про що розповідає білоруська легенда про князів «дулів» (дулібів) Кумара та Гуда[13][14].

В VI—VII ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610–641 рр.) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися на Волині:

Шаблон:Цитата

У 907 році дуліби у складі русько-слов'янського війська на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

В Х ст. дулібське племінне об'єднання, розпалося і ввійшло до складу Київської Русі під назвою племінної спілки волинян, бужан:
Шаблон:Цитата так само древлян, полян і почасти дреговичів.

Мешканці Побужжя звалися також бужанами, — дотепер над р. Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато міст, що стояли або на високих горбах серед лісу, або на островах серед недоступних боліт і мочарів. Одне з тих міст — Волинь над Бугом ймовірно дало назву племені волинян і цілій волинській землі. Переселенців з околиць Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів — Луки), який і називали «лучанами»: цю назву наводить візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний. На захід від р. Бугу над річкою Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву «червенських городів», а їх мешканці — назву «черв'яни».

В. Ключевський вважав, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думав другий московський історик — Б. Греков.

Гегемонія дулібів поширювалася на весь підвладний їм регіон ще в VI ст., але після аварського завоювання дулібський племінний союз розпався, і частина його територій підпала під залежність Аварського каганату, через що відігравали пізнішу роль регіонального лідера представники окремих регіонів розселення дулібів[15] (див. «бужани», «волиняни», «черв'яни»). У Х ст. черв'яни мали чільне місце в суспільстві перед бужанами, пізніше волиняни зайняли лідерство у політично-економічному житті надавши назву Волині[15].

  • Wolf, Josef: Abeceda národů. Horizont, Praha 1984, str. 155

Археологія

Археологічні пам'ятки дулібів — це залишки землеробських поселень з житлами-землянками (наприклад, Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні Празько-Корчацькі пам'ятники.

Див. також

Шаблон:Div col

Шаблон:Div col end

Примітки

Джерела та література

Шаблон:Refbegin

Шаблон:Refend

Посилання

Шаблон:Слов'янські племена Шаблон:Київська Русь

  1. ↑ http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm

  2. ↑ 2,0 2,1 стор. 303, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  3. ↑ стор. 186, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  4. ↑ стор. 604, том. 2, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4050-7
  5. ↑ Mały słownik kultury dawnych Słowian. L.Leciejewicz (red.). Warszawa: Wiedza Powszechna, 1988. ISBN 83-214-0499-5. Шаблон:Ref-pl
  6. ↑ Krzysztof Fokt, Śladami etnicznej stratygrafii, czyli u źródeł zachodniej połowy Słowiańszczyzny [w:] Maciej Salamon, Jerzy Strzelczyk (pod red.), Wędrówka i etnogeneza w starożytności i w średniowieczu Kraków-2010, s. 269—289, ISBN 9788388737695 Шаблон:Ref-pl
  7. ↑ стр. 226, 469, Щавелева Н. И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша . (Книги I—VI): текст, перевод, комментарий — г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. — 493 с.: ил.; 22. — (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. — Библиогр.: с. 453—461, в тексте и в подстроч. прим. — Указатели: с. 463—494. — 800 экз. — ISBN 5-88451-135-3. Шаблон:Ref-ru Шаблон:Ref-la
  8. ↑ «Тиверцы» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 1112 (Прибавление), ISBN 5-87301-068-4 Шаблон:Ref-ru
  9. ↑ Pavel Jozef Šafárik, Slowan: Star., s. 548, 992
  10. ↑ Известия Академии наук (России), 1853 г., том II, стр. 32 Шаблон:Ref-ru
  11. ↑ Шаблон:Cite book
  12. ↑ Бахши Иман, Джагфар Тарыхи (Летописи Джагфара) Гази–Барадж Тарыхи (Летопись Гази–Бараджа), I — III том .
  13. ↑ Мікола Ермаловіч. Старажытная Беларусь: Полацкі і новагародскі перыяды. — 2-е выданне. — г. Мінск, 2001 г. Шаблон:Ref-be
  14. ↑ Гiсторыя Асiповiцкага краю: ДУЛЕБЫ; Культурна асветнiцкi клуб «Спадчына» Шаблон:Ref-be
  15. ↑ 15,0 15,1 Леонтий Войтович, «Восточное Прикарпатье во второй половине I тис. н. е. (История русинов)» Шаблон:Ref-ru
Отримано з http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php?title=Дуліби&oldid=4129