У

Шаблон:Кирилиця У, у — літера кириличної абетки. Є в усіх абетках, створених на слов'яно-кириличній графічній основі. За формою накреслення — видозмінена літера кириличної абетки.

Історія

У старослов'янській абетці називалася «ук» і мала вигляд диграфа з літер («он») та «ік», який був графічним варіантом Ѵ («іжиці») і відрізнявся від неї подовженою нижньою частиною. Обидва елементи могли записуватись в рядок (ѹ), або одна над одною (ꙋ). Це диграфічне позначення походить з грецького письма, де [u] передається сполученням ου («омікрон» + «іпсилон»). Вибір диграфа для позначення монофтонга пов'язаний з тим, що в грецькій мові перехід праіндоєвропейського дифтонга *ou̯ в [u] (див. нижче) стався вже у писемний період, що й відбилося в графіці.

Поряд з диграфом ѹ для передавання звука [u] використовували і його лігатурний варіант, який може мати кілька форм, частіше вживалося накреслення . Разом з диграфами спектр можливих зображень літери є вельми різноманітним: . Подібні форми зберігаються досі у церковнослов'янській писемності, причому перша форма використовується як велика, диграфи — на початку слів, лігатури — у середині та наприкінці.

У старослов'янській кириличній цифірі мала числове значення «400», причому для позначення числа могла використовуватися і диграфічна, і лігатурна форма. У сучасному церковнослов'янському варіанті буквеної цифірі для цієї мети вживають другу частину диграфа, тобто знак «ік» (іжицю з довгим «хвостиком») — .

У глаголиці буква «укъ» мала накреслення , її числове значення також було «400». Очевидна аналогія у глаголичному та кириличному передаванні [u]: глаголичний «укъ» має схожість з («онъ») і («іжиця»).

Сучасна форма йде з початку XVIII ст.: коли в гражданському шрифті церковнослов'янський диграфічний і лігатурний «ук» був замінений на «ік», стилізований під малу латинську y.

В українській мові

У — двадцять четверта літера української абетки.

У сучасній українській мові літерою «у» позначають звук [u] — лабіалізований голосний заднього ряду високого підняття (успіх, дуб, наука).

Походження «у»

В українській мові звук [u] може мати різне походження:

• Від праслов'янського *u, який сходив до праіндоєвропейських дифтонгів *ou̯, *au̯ у закритих складах. У відкритих ті ж звукосполучення дали праслов'янські *ov, *av, чим і пояснюються пізніші фонетичні чергування: Шаблон:Lang-x-slav («кую») — *kovati < *kou̯ati («кувати»). Йотований варіант того ж звука *ju («ю») походив від дифтонга *eu̯. Саме таке походження має «у» у більшості українських слів. У старослов'янській кириличній і глаголичній писемності [u] передавався літерою «ук».
• Від праслов'янського *ǫ — носового варіанта звука [o], що походив зі сполучень голосних заднього ряду з наступними носовими приголосними (*on, *om, *an, *an), які утворилися у закритих складах після початку дії закону відкритого складу. У старослов'янській писемності [ǫ] передавався літерою «великий юс», який у кирилиці мав вигляд Ѫ. Після втрати носових голосних у східнослов'янських і південнослов'янських мовах Ѫ поступово змінила літера «ук», бо [ǫ] у більшості слов'янських мов збігся з [u] (лише у болгарській замість «великого юса» став вживатися «єр», бо [ǫ] у ній збігся з редукованим [ъ]). Саме таке походження має «у» у словах голуб, гуска, дуб, путь, суд, вудка та ін., у закінченнях знахідного відмінка однини іменників І відміни (воду, жінку, людину), закінченнях дієслів першої особи однини (буду, ходжу, лежу) та третьої особи множини (дадуть, можуть, суть). Звук [u] «юсового» походження може виявляти давнє чергування з [ja] («я»), яке в цьому випадку теж походить від носового (запрягати, супряга — супруг, супруга, трясти — трус, м'який, м'яти — мука).
• У деяких випадках [u] походить від звичайного (неносового) [o]: кувати < Шаблон:Lang-x-slav, сувати < Шаблон:Lang-x-slav. Часто сполучення -ув трапляється на місці Шаблон:Lang-x-slav, який чергувався з -u: внаслідок походження їх з того ж дифтонга *ou̯.
• У запозиченнях з інших мов (музика, сурма, румб).

Прийменник

В українській мові існують слова, що складаються з одної цієї літери — вигук «у» та прийменник «у», який є фонетичним варіантом прийменника «в» (рідше трапляються форми «ув», зі знах. і місц. відмінками вживаються також «уві», «вві», «ві», церк.-слов. «во»). Він має значну кількість значень, означаючи і місцеперебування (у лісі), і напрямок (у ліс), і посідання (у мене), і початок дії (у танець). Колись цей прийменник міг вживатися у значенні «біля», «поруч»: «Два брати, грізні ісполини ..стояли у ворот» (І. П. Котляревський); «А вона, безталанночка, поклонилась та й стала в порога, як чужа» (Марко Вовчок).

З граматичного й етимологічного погляду в прийменнику «в/у» можна виділити два різних праслов'янських прийменники. Один, найбільш поширений, вживається з місцевим і знахідним відмінками і походить від Шаблон:Lang-x-slav (Шаблон:Lang-orv), у якому початкове *v- має протетичне походження, а *ъn вважається спорідненим з Шаблон:Lang-grc, Шаблон:Lang2, Шаблон:Lang-de. Втрата прикінцевого *n сталася внаслідок закону відкритого складу майже у всіх позиціях, зберігся він тільки на початку деяких займенників (у них, у ньому, у неї). Другий прийменник трапляється у сполученні з родовим відмінком (у мене, Шаблон:Comment у воріт, у порога) і веде походження від Шаблон:Lang-x-slav (Шаблон:Lang-orv) < Шаблон:Lang-x-ie.

Таблиця кодів

Кодування	Регістр	Десятковий код	16-ковий код	Вісімковий код	Двійковий код
Юнікод (У, у)	Велика	1059	0423	002043	00000100 00100011
	Мала	1091	0443	002103	00000100 01000011
Юнікод (Ѹ, ѹ)	Велика	1144	0478	002170	00000100 01111000
	Мала	1145	0479	002171	00000100 01111001
Юнікод (Ꙋ, ꙋ)	Велика	42570	A64A	123112	10100110 01001010
	Мала	42571	A64B	123112	10100110 01001010
ISO 8859-5	Велика	195	C3	303	11000011
	Мала	227	E3	343	11100011
KOI 8	Велика	245	F5	365	11110101
	Мала	213	D5	325	11010101
Windows 1251	Велика	211	D3	323	11010011
	Мала	243	F3	363	11110011

Література

• Шаблон:УРЕ
• Півторак Г. П. У // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.

Посилання

• Шаблон:УМЕ8