Макаров Юрій Володимирович

Матеріал з Разом
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Ю́рій Володи́мирович Мака́ров ( 24 квітня 1955, Софія) — український журналіст, телеведучий, документаліст, письменник російського походження[1]. До 2009 року був шеф-редактором, відтоді оглядачем часопису «Український тиждень», з 2017 по 2019 рік був членом правління НСТУ, від 2019 р. шеф-редактор директорату Суспільного телебачення НСТУ. Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2019[2] по березень 2023 року).

Біографія

Юрій Макаров зі Світланою Поваляєвою в «Книгарні Є» на Хрещатику

Народився в Софії, столиці Болгарії в родині емігрантів. Батько — хімік, політв'язень з 1973 по 1978 рік, згодом переїхав до Франції. Мати — камерна співачка, солістка Укрконцерту та Київської філармонії. Дід за батьком був капітаном лейб-гвардії Семенівського полку в Санкт-Петербурзі[3]. Дід за матір'ю, з яким родина повернулася на батьківщину 1958 р., служив священником у сільських парафіях Болгарії, настоятелем церкви Святителя Миколи Чудотворця у м. Софія, після репатріації — настоятелем Петропавлівського собору в Луганську.[4].

Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, факультет романо-германської філології (1972—77), де навчався в Костянтина Тищенка. З 1977 по 1980 рік був лаборантом кафедри мов, викладачем французької мови в Київській консерваторії ім. П. Чайковського. З 1980 по 1987 рік був кореспондентом, оглядачем промислово-економічної редакції, Радіо-телеграфне агентство України (РАТАУ). З 1987 по 1993 рік був редактором, режисером, студія «Київнаукфільм», студія «Четвер». З 1994 по 1995 рік був заступником головного редактора, газета «Контракт».

З 1995 на ТРК «Студія 1+1»: 1996;— ведучий програм «Імперія кіно», «Телеманія», «Сніданок з 1+1», «Спецпроект Юрія Макарова», «Документ», з 1998 року головним редактором телекомпанії. З 2008 по 2010 рік на Першому національному телеканалі був ведучим програми «Культурний фронт». З 2011 по 2013 рік працював на телеканалі «ТВі», ведучим програм «Цивілізація» та «Цивілізація 2.0». З 2015 року співведучий ток-шоу «Війна і мир» (разом з Євгеном Степаненком) на телеканалі «UA:Перший», з 2016 по 2017 рік був директором ТО документальних фільмів НТКУ, з 2017 по 2020 рік був членом правління НСТУ, з 2020 р. — головний редактор Суспільного телебачення НСТУ.

Восени 2007 року очолив журнал «Український тиждень», залишив посаду шеф-редактора у вересні 2009 року, відтоді постійний колумніст видання.

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016), головою Комітету (з грудня 2019).[5]

Член Українського ПЕН.

Був одружений чотири рази. Дочка Марія 1997 р. нар.

Володіє англійською, французькою і болгарською мовами.

Нагороди

Лавреат премії Телевізійної академії України «Золота Ера» в номінації «Найкраща культурно-історична програма», багаторазовий номінант та двічі лавреат національної премії «Телетріумф» (2006, 2007), лавреат ІІ премії PROMAX/BDA (разом з О. Захаровою та О. Роднянським) за найкраще промо телеканалу (Сан-Франціско, 1999). Номінант премії «Книга року BBC» за 2013 р.[6] з романом «За чверть десята». Заслужений журналіст України[7]

Бібліографія

українською:

романи

  • «Культурний шар». Переклад з російської: Леся Ганжа. Київ: Факт, 2003. 240 с. ISBN 966-8408-00-4
  • «Геній місця». Київ: Факт 2010. 250 стор. ISBN 978-966-359-345-6 (назва другого видання — «Genius Loci». Київ: Нора-друк, 2014. 224 стор. ISBN 978-966-8659-3).
  • «За чверть десята». Київ: Нора-друк, 2013. 237 стор. ISBN 978-617-688-015-8 (Серія «Читацький клуб»)

збірки есеїстики:

  • Ти не один!: з новітньої історії укр. телебачення [разом з Ольгою Герасим'юк та Станіславом Чернілевським]. Харків: Фоліо, 2004. 302 с. ISBN 966-03-2755-2
  • «R2U». Київ: Нора-друк, 2014. 253 стор. ISBN 978-966-8659-40-9

російською:

  • Путешествия дилетанта. Харків: Фоліо, 2005
  • Секс и город Киев. Мужской взгляд[8]. Харків: Фоліо, 2005

Фільмографія

  • 1991 — «Дрібниці» (автор і режисер)
  • 1992 — «Сходи до неба» (автор і режисер)
  • 1993 — «Споконвіку було слово» (автор і режисер)
  • 1999 — «Троцький. Невідомий революціонер» (автор)
  • 1999 — «Чорнобиль, післямова» (автор)
  • 2000 — «Таємниця Японії» — (автор)
  • 2000 — «Ізраїль: дні без війни» (автор)
  • 2001 — «Мій Шевченко», 4 с. (автор разом з Оленою Чекан)
  • 2005 — «Мазепа: кохання, велич, зрада» (автор і режисер)
  • 2016 — «Борхес», 7 с. (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Єжі Ґєдройць: магічна сила слова» (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Іван Драч. У пошуках Маройки» (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Перехід» (виконавчий продюсер)
  • 2018 — «Лайфхак українською», 36 с. (автор ідеї, виконавчий продюсер)
  • 2020 — «На східному фронті», 10 с. (автор разом з Євгеном Степаненком)

та ін.

Громадська позиція

У червні 2018 записав відеозвернення на підтримку ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова.[9]

Примітки

Джерело

Шаблон:Commonscat


Шаблон:Бібліоінформація

  1. ↑ https://news.obozrevatel.com/ukr/society/96347-ya-etnichnij-rosiyanin-vidomij-zhurnalist-pobazhav-smerti-adeptam-russkogo-mira.htm

  2. ↑ Шаблон:УПУ
  3. ↑ http://militera.lib.ru/memo/russian/makarov_uv/index.html

  4. ↑ http://www.bulvar.com.ua/arch/2005/486-7/4212096bad65f/

  5. ↑ http://www.president.gov.ua/documents/5752016-20990

  6. ↑ http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2013/10/131022_book_2013_review_makarov_ageeva

  7. ↑ http://ru.telekritika.ua/media-i-vlada/2008-01-25/36130?theme_page=810&

  8. ↑ книга планувалась спочатку під назвою «Листи до незнайомки», див. Юрій Макаров: «Зараз ми готуємо документальний серіал до 15-річчя української Незалежності»
  9. ↑ https://www.youtube.com/watch?v=09zUvHGXK4s

Отримано з http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php?title=Макаров_Юрій_Володимирович&oldid=29742