-

Сьогодні 24 листопада 2024 року. Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Микитенко Юлія Миколаївна

Матеріал з Разом
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микитенко Юлія Миколаївна
UA-OF1-SLT-GSB-H(2015).png Старший лейтенантШаблон:Категорія тільки в статтях
Шаблон:Wikidata/p373

Миките́нко Юлія Миколаївна (Шаблон:Н 18 липня 1995, м. Київ, Україна)[1] — військовослужбовиця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, кавалерка ордену «За мужність» III ступеню,[2], активістка громадянського руху «Відсіч» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух»[1].

Біографія

Ранні роки

Народилася 18 липня 1995 року в Києві. Її батьки познайомились працюючи в пункті обміну валют: мама касиркою, а батько охоронцем.[3] В дитинстві Юлія мріяла стати синхронною перекладачкою. В 2012 році поступила до Національного університету «Києво-Могилянська академія», який закінчила в 2016 році за спеціальністю філологія.[4]

Під час Євромайдану була у «Жіночій чоті» 16-ої сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими студентами НаУКМА ходила на демонстрації до університетів по всьому Києву, закликаючи студентів приєднуватися до протестів.[3] Одразу після Євромайдану брала активну участь в діяльності громадянського руху Відсіч (зокрема у кампанії «Не купуй російське!»), а також займалася розвідкою на основі відкритих джерел: шукала і збирала у Твіттері інформацію про російське військо на території Донецької та Луганської областей.[5] Тим часом, її батько в лютому 2014 року пішов добровольцем до Нацгвардії.[6]

54-та бригада

В березні 2015 року познайомилась із військовослужбовцем 54-ої ОМБр Іллею Сербіним, коли батька Юлі, з яким вона тоді жила, попросили взяти його до себе переночувати.[7] Через три місяці вони одружилися. Подружжя вирішило після завершення навчання Юлії у НаУКМА разом піти служити на контракт до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 54-ої ОМБр (яка тоді воювала на Світлодарській дузі), що вони і зробили 17 липня 2016 року (до цього Ілля воював у цій бригаді як мобілізований).[8]

Іллю після двох місяців служби у штабі, призначили на бойову посаду - розвідника. Юлію же призначили на посаду діловодки у штабі, оскільки на той момент жінкам не можна було обіймати бойові посади.[9] Приблизно рік Юлія служила діловодкою, а потім бухгалтеркою. Навесні 2017 року її, як людину із вищою освітою, відправили на тримісячні офіцерські курси до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. По поверненню, її призначили командиркою мотопіхотного взводу, а пізніше командиркою розвідувального взводу (цьому посприяла наявність у неї досвіду збору і аналітики даних). Однак, за словами Юлії, вона стикнулась із сексизмом та скептицизмом щодо того, що "жінка може воювати". Доходило навіть до того, що деякі бійці відмовлялися воювати під командуванням жінки і переводились до інших підрозділів. Їй довелось докласти немалих зусиль щоб добитися поваги і послуху від підлеглих.[10]

Київський військовий ліцей

22 лютого 2018 внаслідок мінометного обстрілу поблизу смт Луганське в Бахмутському районі її чоловік загинув.[11] Юлія вирішила перевестися на посаду викладачки до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Того ж року до ліцею вперше дозволили поступати дівчатам, і Юлію призначили куратором (командиром взводу) найпершого в історії навчального закладу жіночого класу із двадцяти дівчат.[12] За словами Юлії, вона поставилась до цієї роботи дуже серйозно, оскільки від успішності цього експериментального жіночого класу залежало чи будуть дівчат і далі приймати на навчання до ліцею, і наскільки успішними будуть реформи щодо збільшення кількості і покращення умов для жінок у Збройних силах.[13] Окрім звичайних обов'язків класного керівника, Юлії довелось також займатися і побутовими проблемами свої підлеглих, оскільки ліцей, як і Збройні сили України загалом, був не зовсім пристосований для навчання і проживання дівчат.[4] В 2020 році перейшла до Навчально-оздоровчого комплексу КВЛ, де вона також була кураторкою взводу дівчат.

Вночі 11 жовтня 2020 року її батько, Микола Микитенко, ветеран АТО з Батальйону ім. Сергія Кульчицького НГУ, підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак протесту проти політики Президента Володимира Зеленського, яку він вважав капітулянтською. Через три дні, 14 жовтня, він помер від отриманих опіків.[14][15] Таким чином, вона внаслідок війни втратила і чоловіка, і батька.[16]

Повномасштабне вторгнення

2 вересня 2021 року покинула Збройні сили України, плануючи продовжити життя у цивільній сфері. Після звільнення з армії, працювала проєктною менеджеркою у правозахисному громадському проєкті «Невидимий Батальйон» та ще в деяких проєктах з реінтеграції ветеранів війни у суспільство, наприклад в ініціативі «Veteranius».[17][18][1]

Мобілізувалася назад до ЗСУ 24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. Перші декілька місяців вона служила в підрозділі, який розташовувався в Києві, а після звільнення півночі України повернулася до 54-ої механізованої бригади (в якій служила під час АТО), який тримає оборону у Донецькій області.[16] 14 жовтня 2022 року указом Президента України їй було присвоєно орден «За мужність» III ступеню.[2]

Галерея

  • Юлія Микитенко бере участь в акції з бойкоту російських товарів, вересень 2014 року.

    Юлія Микитенко бере участь в акції з бойкоту російських товарів, вересень 2014 року.

  • Юлія Микитенко бере участь у театралізованій "зомбі-акції" проти газети «Вєсті», яка, на думку активістів, займалась антиукраїнською пропагандою, квітень 2015 року (друга зліва, у червоному шалику).

    Юлія Микитенко бере участь у театралізованій "зомбі-акції" проти газети «Вєсті», яка, на думку активістів, займалась антиукраїнською пропагандою, квітень 2015 року (друга зліва, у червоному шалику).

  • Юлія Микитенко в голові колони «Жіночого ветеранського руху» на неофіційному ("волонтерському") військовому параді до Дня незаалежності України 24 серпня 2021 (посередині).

    Юлія Микитенко в голові колони «Жіночого ветеранського руху» на неофіційному ("волонтерському") військовому параді до Дня незаалежності України 24 серпня 2021 (посередині).

Див. також

Шаблон:У соціальних мережах

Примітки

Шаблон:Clear

Шаблон:Учасники РУВ

  1. ↑ 1,0 1,1 1,2 Шаблон:Cite journal
  2. ↑ 2,0 2,1 https://www.president.gov.ua/documents/6982022-44477

  3. ↑ 3,0 3,1 https://censor.net/ua/resonance/3229839/donka_veterana_mykoly_mykytenka_scho_vchynyv_akt_samospalennya_na_mayidani_rishennya_rozvodyty_viyiska

  4. ↑ 4,0 4,1 https://bezbroni.net/interviews/veteranka-yuliya-mikitenko-ya-hochu-shchob-liceistki-buli-timi-hto-zazhene-v-stiilo-starih-oficeriv-komandiriv

  5. ↑ https://gazeta.ua/articles/life/_zinci-na-vijni-treba-vpahuvati-vdesyatero-bilshe-nizh-choloviku-najcikavishe-v-zhurnali-krayina/1068332

  6. ↑ https://www.mil.gov.ua/diyalnist/genderni-pitannya-u-sferi-bezpeki/komandir-vzvodu-divchat-liczeistiv-yuliya-mikitenko.html

  7. ↑ https://novynarnia.com/2019/09/30/iulia-mykytenko/

  8. ↑ https://www.radiosvoboda.org/a/donbass-realii/30125975.html

  9. ↑ https://armyinform.com.ua/2020/01/23/lejtenantku-na-vijnu-poklykalo-kohannya/

  10. ↑ https://nashkiev.ua/life/bouhgalteriya-rozvidka-i-ofitserska-kar-era-istoriya-zhinki-yaka-stala-profesiynim-viyskovim

  11. ↑ https://gazeta.ua/articles/donbas/_edinij-raz-bulo-strashno-koli-v-radiostanciyi-pochula-dva-300-kolishnya-komandirka-rozvidvzvodu-pro-zagibel-cholovika/1068255

  12. ↑ https://www.radiosvoboda.org/a/30139648.html

  13. ↑ https://www.youtube.com/watch?v=30zUejsGpUE

  14. ↑ https://www.radiosvoboda.org/a/news-mykola-mykytenko/30892417.html

  15. ↑ https://www.radiosvoboda.org/a/30905678.html

  16. ↑ 16,0 16,1 https://elle.ua/ludi/interview/zhinki-na-fronti-10-zapitan-starshiy-leytenantci-zsu-yulii-mikitenko/

  17. ↑ https://womo.ua/starshiy-leytenant-yuliya-mikitenko-zaraz-vzhe-ne-vidmovlyayutsya-buti-pid-moyim-komanduvannyam-cherez-te-shho-ya-zhinka/

  18. ↑ Veteranius - Razom Шаблон:Ref-en
Отримано з http://xn--80aophh.xn--j1amh/index.php?title=Микитенко_Юлія_Миколаївна&oldid=29530