Сталінізм

Пам'ятник Сталіну в Будапешті

Сталіні́зм — форма державного правління та сукупність державної політики й ідеології, що виникли внаслідок розвитку створеної більшовиками політичної системи, започаткованої Жовтневим переворотом 1917 року, яка отримала назву за ім'ям її творця та вождя Йосипа Сталіна. Один з класичних зразків тоталітаризму у світовій історії; сукупність теоретичних поглядів Й. Сталіна і практичних дій з їх впровадження, шляхом масового терору.

Характеристики

Сталінізм відзначається:

• пануванням авторитарно-бюрократичних методів керування державою і суспільством;
• відновленням напівфеодального закріпачення населення та відокремленням від навколишнього світу за допомогою «залізної завіси»;
• злиттям партійних і державних органів влади і утворенням особливого привілейованого класу — партноменклатури;
• обожнюванням сакральної постаті вождя та його культом;
• воєнізацією економіки та суспільства, безперервною зовнішньою агресією, воєнною експансією;
• жорстким ідеологічним контролем над суспільством і особистістю;
• застосуванням терору та репресій проти населення з «профілактичною метою»;
• знищення не тільки всіх реальних супротивників, а навіть умоглядно можливих ворогів панівного режиму.

Російський та американський поет єврейського походження Йосип Бродський, визначав сталінізм передусім, як систему мислення і лише потім — як технологію влади.

За деякими відомостями, термін Сталінізм був вперше використаний Лазарем Кагановичем в позитивному сенсі. В СРСР, цей термін почав офіційно використовуватися в негативному значенні з початком політики Перебудови і гласності.

Історія утвердження

Резолюція «за» та підпис Сталіна на першому аркуші зі списку 346 арештантів. Під номером 12 — Ісак Бабель

Після смерті Леніна (Ульянова), Сталін (Джугашвілі) став генеральним секретарем ЦК ВКП(б), ідейно та організаційно очолив процес переродження більшовицької партії і радянської держави. У цьому Сталін спирався на партійно-державний апарат, радянську бюрократію, яка перетворилася на касту привілейованих управлінців (партійні лікарні, партійні санаторії, продовольчі пайки).

До середини 1930-х років Сталін зосередив у власних руках всю повноту державної влади і насправді став одноосібним вождем радянського народу. Інші більшовицькі лідери — Троцький (Бронштейн), Зінов'єв (Гершен), Каменєв (Розенфельд), Бухарін, Риков та інші, що входили до антисталінської опозиції, були крок за кроком вилучені з владної комуністичної партії, а потім фізично знищені як «вороги народу». У другій половині 1930-х років в країні встановився режим жорстокого терору, який досяг верху в 1937—1938 роках. Пошук і знищення «ворогів народу» торкнулися не тільки найвищих партійних органів і армії, але й майже усіх прошарків радянського суспільства. Мільйони радянських громадян за надуманими, бездоказовими звинуваченнями в шпигунстві, шкідництві, саботажі були репресовані; заслані в табори або страчені в підвалах НКВС без суду і слідства.

З журналу «За рулем», 1936 рік: Шаблон:Цитата

По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) було частково засуджено так званий «культ особистості», однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено прибрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під Кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам'ятники побудовані за життя. Цей період історії СРСР отримав назву Хрущовська відлига.

У сучасній російській історіографії визначилося прагнення якнайбільшого замовчування, зменшення інформації про злочини Сталінізму. Цьому сприяє досі закритість російських державних архівів і цілеспрямоване приховування та нищення свідоцтв і документів. З іншого боку — деякі сучасні автори вважають, що хронологія більшовицького терору вказує на його прямий зв'язок з ідеологією та практикою ленінізму, або те, що Сталін був всього лише послідовним продовжувачем системи, закладеної ще Ульяновим-Леніним.

У ширшому сенсі

З приходом до влади в СРСР Леоніда Брежнєва (1964) відбувається поступове виправдання особи Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються за нових обставин, сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званої «нової спільноти радянського народу», відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва), надмірний інтернаціоналізм, тощо.

У ширшому сенсі, термін сталінізм використовується стосовно країн, політичний устрій яких, багато в чому нагадував політичну систему СРСР часів Й. В. Сталіна (наприклад, до режимів Мао Цзедуна в КНР, Кім Ір Сена і Кім Чен Іра в КНДР, Хо Ші Міна і Ле Зуана у В'єтнамі, Енвера Ходжі в Албанії та інших), а також до політичних партій, котрі ідеалізують подібний державний устрій.

Серед прихильників деяких напрямків марксизму, наприклад, троцькізму, термін «сталінізм» використовується для позначення ідеології та політичної системи, яка існувала в СРСР та інших соціалістичних країнах як під час життя і перебування при владі Й. В. Сталіна, так і в наступні часи до розпаду СРСР. Водночас, сталінізм розглядається як ідеологія і політика що викривляє марксизм.

Порівняння нацизму і сталінізму

Плакат нацистської пропаганди зроблений для Рейхскомісаріату Україна, 1942.

1946 (з рос.) Хай живе наш учитель, наш батько, наш вождь товариш Сталін!

Деякі автори проводили порівняння нацизму і сталінізму. Вони розглядали подібність і відмінність двох ідеологій і політичних устроїв, відносини між двома режимами і те, чому обидва здобули поширеність одночасно. У XX столітті порівнювали нацизм і сталінізм — за тоталітаризмом, ідеологією та культом особи. Обидва режими розглядалися як відміна від ліберально-демократичного західного світу, підкреслюючи схожість між ними.

Ганна Арендт

Джерела тоталітаризму

Ганна Арендт була однією з перших учених, які оприлюднили порівняльне дослідження нацистської Німеччини та сталінського Радянського Союзу. У власній праці 1951 року «Походження тоталітаризму», Арендт висуває ідею тоталітаризму як окремого типу політичного руху та форми правління, яка «істотно відрізняється від інших відомих нам форм політичного гноблення, таких як деспотизм, тиранія та диктатура». Арендт розрізняє тоталітарний рух, такий як політична партія з тоталітарними цілями, і тоталітарний уряд. Не всім тоталітарним рухам вдається створити тоталітарні уряди, коли вони отримують владу. На думку Арендт, хоча в 1920-х і 1930-х роках, в Європі існувало багато тоталітарних рухів, лише урядам Сталіна та Гітлера вдалося повністю запровадити свої тоталітарні прагнення.

Арендт простежила походження тоталітарних рухів у 19 столітті, особливо зосередившись на антисемітизмі та новому імперіалізмі. Вона наголошувала на зв'язку між зростанням європейських національних держав і зростанням антисемітизму, оскільки євреї представляли «міжєвропейську, ненаціональну складову у світі зростальних або наявних націй», а євреїв звинувачували в участі у різних міжнародних схемах з розорення європейських націй. Малі антисемітські політичні партії утворилися у відповідь на цю уявну єврейську загрозу. За словами Арендт, це були перші політичні організації в Європі, які зазіхали на представництво інтересів цілого народу, замість представлення зацікавлень класу чи іншої соціальної групи. Пізніші тоталітарні рухи поширювали або успадкували це утвердження, щоби говорити від імені всієї нації, маючи на увазі, що будь-яка опозиція їм, є зрадою.

Європейський імперіалізм 19 століття, більш відомий як новий імперіалізм, також проклав шлях тоталітаризму, узаконивши концепцію нескінченної експансії. Після того, як європейці почали імперіалістичну експансію на інші континенти, розвинулися політичні рухи, які мали на меті поширювати методи імперіалізму на самому європейському континенті. Арендт насамперед посилається на пан-рухи пангерманізму та панславізму, які обіцяли континентальні імперії націям без потреби на експансію за кордон. На думку Арендт, «нацизм і більшовизм більше зобов’язані пангерманізму та панславізму (відповідно), ніж будь-якій іншій ідеології чи політичній течії».

Важливою частиною пропаганди з обох боків була дегуманізація ворога, яка багато сприяла взаємній ненависті, антиросійським настроям, антинімецькій істерії.

Пропаганда і залучення

Арендт стверджує, що і нацистський, і більшовицький рухи «залучали своїх членів із натовпу, здавалося б, байдужих людей, від яких відмовилися всі інші партії» і які «мали підстави бути однаково ворожими до всіх партій». Тому тоталітарним рухам не потрібно було використовувати дебати чи переконання, а також спростовувати аргументи інших партій. Їхню цільову спільноту не треба було переконувати зневажати інші партії чи демократичну систему, оскільки вона складалася з людей, які вже зневажали панівну політику. У підсумку, тоталітарні рухи мали право застосовувати насильство та терор проти своїх опонентів, не боячись, що це може відштовхнути їхніх власних прихильників. Замість того, щоби сперечатися зі своїми супротивниками, вони прийняли детерміновані погляди на людську поведінку. Вони представляли протилежні ідеї як «виниклі в глибоких природних, соціальних або психологічних джерелах, які не підвладні індивіду, а отже, є поза владою розуму». Зокрема, нацисти, протягом років перед своїм приходом до влади, вдавалися до цього методу — «вбивство дрібних соціалістичних функціонерів або впливових членів опозиційних партій» як засіб залякування опонентів і спосіб показати своїм прихильникам, що вони є партією дії, «відмінною від «бездумних балакунів» інших партій». Тоталітарні уряди широко використовують пропаганду і часто вирізняються істотною відмінністю між тим, що вони говорять власним прихильникам, і пропагандою, яку вони виробляють для інших. Арендт розрізняє ці дві категорії як «індоктринацію» і «пропаганду». Індоктринація складається з повідомлення, яке тоталітарний уряд просуває всередині членів керівної партії та тієї частини населення, яка підтримує уряд. Пропаганда утворюється з меседжів, які тоталітарний уряд прагне просувати у зовнішньому світі та серед тих частин власного суспільства, які можуть не підтримувати уряд. За словами Арендт, «необхідність пропаганди завжди диктується зовнішнім світом», а можливості для індоктринації залежать від «ізоляції та безпеки тоталітарних урядів від зовнішнього втручання». Індоктринація, яку використовували совєти та нацисти, визначалась претензіями на «наукову» істину та посиланнями до «об’єктивних законів природи». Обидва рухи дотримувалися детермінованого погляду на людське суспільство і підкреслювали, що їхні ідеології ґрунтуються на науковій основі — відкриття щодо раси (що стосується нацистів) або сил, котрі керують історією людства (у разі совєтів). Арендт зазначає, що це певним чином схоже на сучасну рекламу, в якій компанії стверджують, що наукові дослідження показують ніби їхня продукція є кращою; проте вона наголошує в більш загальному сенсі, що це крайня версія «тої одержимості наукою, яка притаманна для західного світу з часу виникнення математики та фізики у шістнадцятому столітті». Використовуючи псевдонауку, як основне виправдання власних дій, нацизм і сталінізм відрізняються від попередніх історичних деспотичних режимів, які натомість посилалися на релігію або іноді взагалі не намагалися виправдовуватися. За словами Арендт, тоталітарні уряди не просто використовували ці заклики до нібито наукових законів, а як пропаганду щоби маніпулювати іншими. Тоталітарні лідери, такі як Гітлер і Сталін, щиро вірили, що вони діють відповідно до незмінних природних законів, до такої міри, що вони були готові пожертвувати власними інтересами своїх режимів заради введення в дію цих уявних законів. До мешканців окупованих територій, нацисти ставилися з надзвичайною жорстокістю. Вони планували депопуляцію Східної Європи, щоби звільнити місце для колоністів з німецької Herrenvolk («господарська раса»), хоча й це дуже шкодило їхнім військовим зусиллям. Сталін неодноразово проводив чистки в Комуністичній партії Радянського Союзу — людей, які хоч незначно відхилялися від партійної лінії, навіть коли це послаблювало партію чи радянську владу, через те що він вважав, ніби вони представляють інтереси «вимираючих класів» й їх загибель була історично неминучою.

Злочини

Шаблон:Seealso Шаблон:Seealso За даними товариства «Меморіал» підтверджені документально такі злочини вчинені радянською владою за часів правління Сталіна:

1. Масові репресії проти селян — так зване «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930–1931 рр..
2. Організоване Сталіним і Політбюро ЦК ВКП (б) масштабне вилучення зерна для засипання в державні сховища та продажу за кордоном, внаслідок чого виник штучний голод. Від голоду загинуло в СРСР від 7 до 12 млн осіб, у тому числі від 3.5 до 4.5 млн населення України, 1932–1933.
3. Масові арешти і розстріли за так званою «куркульською» операцією НКВС — розстріли згідно із заздалегідь наміченими показниками. Липень 1937 — листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 осіб, з них 386 798 розстріляно)
4. До безпосередніх жертв сталінського терору «розстріляного відродження» — української інтелігенції, належать письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто були страчені, померли в концтаборах чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те, що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок був забороненим у СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою.
5. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в межах так званих «національних операцій» НКВС (німецької, польської, «харбінської», латиської тощо). Липень 1937 — листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно).
6. Масові арешти і розстріли громадян Монголії, проведені радянським НКВС. 1937–1938 (Заарештовано близько 25 000 осіб, з них близько 20 000 розстріляно).
7. Репресії проти членів сімей засуджених за «зраду батьківщини». У період 1937–1938 як «членів сімей зрадників батьківщини» (ЧСЗБ) було заарештовано понад 18 тис. жінок і 25 тис. дітей були поміщені в дитячі приймальники НКВС.
8. Розстріли й засудження за так званими «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася не судовими органами, а самим Сталіним і його найближчими соратниками по Політбюро — Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та іншими. За час від лютого 1937 по жовтень 1938 року, були винесені санкції на засудження за 383 списками, що містили 44 тис. прізвищ, з них 39 тисяч — до розстрілу.
9. Дозвіл Сталіна на застосування в НКВС в ході слідства, так званих «заходів фізичного впливу» — тобто катувань. Телеграма, підписана Сталіним 10 лютого 1939 р., підтвердила «правомірність» цієї практики, прийнятої в 1937 р. У пізніші роки Сталін продовжував давати вказівки про застосування тортур, наприклад, в ході т.зв. «справи лікарів» у 1952–1953 рр.
10. Підписання так званого «Пакту про ненапад» з Німеччиною та підписання секретного протоколу про розмежування сфер впливу СРСР і Третього Рейху. Згідно з цим таємним протоколом СРСР почав проводити акти захоплення сусідніх територій і як союзник Гітлера брав участь у розгромі державності Польщі, розпочав війну з Фінляндією, окупував Литву, Латвію, Естонію, Бессарабію. Через це, СРСР був звинувачений міжнародною спільнотою у проведенні агресивної експансіоністської політики і виключений з Ліги Націй. Серпень 1939 — літо 1940 рр.
11. Схвалені Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за так званими, «класовою» і національною ознаками:
    • Виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусі 1939–1940 рр.
    • Виселення громадян з Прибалтики і Молдови в травні — червні 1941 р.
    • Виселення німців, калмиків, чеченців та інгушів, карачаївців, кримських татар та інших народів у 1941–1945 рр.
    • Виселення з Прибалтики і Молдови в 1949 р. так званих «куркулів».
    • Виселення українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».
12. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21857 польських громадян.
13. Проведені за вказівками Сталіна безсудні розстріли ув'язнених у в'язницях восени 1941 р.: в Орловській в'язниці, в московських в'язницях, в Куйбишеві.
14. Ухвалені особисто Сталіним акти індивідуального терору — таємні політичні вбивства, здійснені держбезпекою за кордоном і в СРСР.
15. Організовані за вказівками Сталіна радниками МДБ СРСР показові судові процеси в Угорщині, Болгарії та Чехословаччині в 1949–1952 рр.

Сучасність

Плакат сталінських часів (рос.): "Увесь світ буде нашим"

2 квітня 2009 Європейський Парламент ухвалив рішення про вшанування жертв Сталінізму та Нацизму щороку 23 серпня в Європейський день пам'яті жертв Сталінізму та Нацизму. ОБСЄ також ухвалила декларацію про підтримку вшанування пам'яті жертв тоталітаризму 23 серпня. В резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які принесли геноцид, порушення прав та свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, у тому числі проведення прилюдних демонстрацій задля героїзації Нацистського або Сталінського минулого».

У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, згідно з якою злочинна політика сталінського режиму, яка призвела до мільйонів невинних жертв, є злочином проти людяності. Рада відкидає будь-які спроби виправдати цю смертоносну політику, та нагадує, що право на життя є невід'ємним. Також Рада вітає рішення Української влади встановити національний день пам'яті жертв Голодоморів, та закликає влади інших постраждалих країн встановити подібну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.

13 січня 2010 року Київський Апеляційний суд визнав низку керівників ВКП(б) та Радянської держави, і серед інших — Сталіна, злочинцями, винними в організації голодомору 1932—1933 років на теренах України.

Громадська думка

Основна стаття: Неосталінізм

У сучасній Російській Федерації за останні роки, зросла позитивна громадська думка про Сталіна та колишній Радянський Союз. Згідно з опитуванням Левада-центру 2015 року, 34% респондентів (порівняно з 28% 2007 року) стверджували, що приведення радянського народу до перемоги у Другій світовій війні було таким великим досягненням, котре переважило його помилки. Опитування «Левада-центру» 2019 року показало, що підтримка Сталіна, якого багато росіян бачать переможцем у Другій світовій війні (в РФ і деяких інших колишніх радянських країнах — Великій Вітчизняній війні), досягла найвищого рівня в пострадянську епоху: 51% вважали Сталіна позитивною фігурою, а 70% сказали, що його правління було добрим для країни.

Лев Гудков, соціолог Левада-центру, сказав, що «Росія Володимира Путіна 2012 року потребує символів влади та національної сили, якими б суперечливими вони не були, щоби підтвердити новий авторитарний політичний порядок. Сталін, деспотичний лідер, відповідальний за масове кровопролиття, але також все ще ототожнюється з перемогою під час війни та національною єдністю, відповідає цій потребі в символах, які підкріплюють поточну політичну ідеологію».

Деякі позитивні настрої можна знайти і в інших місцях колишнього Радянського Союзу. Опитування 2012 року, проведене на замовлення Фонду Карнегі, показало, що 38% вірмен погоджуються, що їхній округ «завжди потребуватиме такого лідера, як Сталін». Опитування Тбіліського університету 2013 року показало, що 45% грузин висловлюють «позитивне ставлення» до Сталіна.

Висловлювання про сталінізм

Зізнання Макса Істмена, давнього друга Леніна:

.. замість того, щоб бути краще, сталінізм виявився гіршим за фашизм, жорстокішим, більш варварським, несправедливим, аморальним, антидемократичним, його неможливо виправдати жодною надією чи каяттям ... точніше визначити як суперфашизм. ... сталінізм - це соціалізм у тому розумінні, що це неминуче, хоч і непередбачуване політичне доповнення до націоналізації та колективізації, на які він спирається у справі створення безкласового суспільства.

Література

• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Книга
• Шаблон:Cite book
• Шаблон:Книга
• Гетти Арч. Практика сталинизма. Большевики, бояре и неумирающая традиция. Москва: РОССПЭН, 2016. 374 с.

Див. також

• Європейський день пам'яті жертв Сталінізму та Нацизму
• Культ особи та Культ особи Сталіна
• Реальний соціалізм
• Депортація народів в СРСР
• Великий терор
• Сталінські репресії
• Психологія натовпу
• Інтернаціоналізм (політика)

Посилання

• Станіслав Кульчицький. Чому Сталін нас нищив? - «День»: №212, 17.11.2005
• Іван Майстренко. Большевицький бонапартизм (1946)
• Віталій Портников. Сталін помер учора. - «Дзеркало тижня»: №18(546) 14—20.05.2005
• Лев Троцький. Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка) (1935)
• СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ